РОЗДІЛ 14

Серра

— Ти можеш принаймні пояснити мені бодай куди ми йдемо? — роздратовано спитала я, заледве поспіваючи за богом омани. Ми йшли, оточені тінями з усіх боків, і єдине, що я бачила — його постать попереду. Я навіть не встигла як слід взутися, та, на щастя, тіні під ногами були теплими та мʼякими, наче чорний килим — бодай на це в нього вистачило совісті.

Торн мав рацію, минуло лише кілька хвилин, відколи той зʼявився, а я вже влізла у неприємності! І чому я взагалі погодилася піти із ним? Ясно ж було, що від нього не слід чекати нічого хорошого!

— Не псуй інтригу, — весело відказав він, не обертаючись, й не висовуючи долонь з кишень штанів, — Ти ж пішла зі мною, бо тобі було цікаво.

Я насупилася. Це була нахабна брехня! Усе було не так!

— Я пішла з тобою, бо ти сказав, що я пошкодую, якщо не піду, — процідила я, пропалюючи його поглядом. Маю сказати, вигляд в бога був дуже дивний, ніби в шкідливого юнака: неслухняне волосся, що змінювало колір від блідого сяйва зірок до чорноти ночі, та й його обличчя постійно змінювало риси, ніби гралося зі мною.

— І тобі стало цікаво чому, — гмикнув бог омани, — Бачиш? Іноді я кажу правду.

— Іноді — це не зажди.

— І це також правда. Але зараз тобі немає сенсу вертатися, бо інакше ти так і не дізнаєшся навіщо зчинила такий гвалт своїм зникненням.

— Гвалт? — я різко зупинилася, ніби спіткнувшись на невидимій перешкоді.

— Так, я що, забув сказати? — він також зупинився, крутнувшись у мій бік, його брови повільно ковзнули вгору, і мої кулаки стиснулися.

Я була за малесенький крок від того, щоб вдарити бога.

— Забув сказати що?

— Твій принц вирішив навідатися до твоєї кімнати пізно вночі, побачив відкрите вікно і порожнє ліжко. Тож, замість спати під дверима гостей таверни, зараз усі лицарі шукають тебе.

Мої губи розтулилися, пульс пришвидшився, і я відчула, як мене охоплюють паніка та сором.

— Негайно поверни мене назад!

— Навіщо? — здивовано спитав він, — В них однаково будуть до тебе питання, коли ти повернешся. Ти ж не матимеш від цього нічого, крім головного болю.

— Через тебе!

— Та невже? — голос бога був байдужим, — Хіба я примушував тебе йти? Чи може брехати, щоб зберегти життя вбивці?

Ці його слова викликали в мене тремтіння. Я водночас боялася наслідків і злилася на нього через це зауваження.

— Він лише дитина!

— Що вбила гидку свиню. Давай відверто, він зробив усім послугу, світ став кращим без цієї мерзоти. Але, як не подивись, він таки вбивця. І ти його захищаєш. Не те щоб я засуджував, звісно. Я робив набагато гірші речі за своє безсмертне життя…

— Я в цьому не сумніваюся.

— Однак я завжди був готовий до наслідків. А ти…

Зірʼєн окинув мене задумливим поглядом. Йому не треба було закінчувати це речення, щоб я все зрозуміла.

Я не була готова. Ані до розчарування Торна, ані до того, що цього хлопця відправлять на шибеницю за те, що він намагався захистити сестру. Мене, звісно, також заарештують, за перешкоджання слідству. Можливо саме Торн надягне на мене магічні кайданки, або ж не захоче на мене навіть дивитися, й доручить це завдання комусь зі своїх людей? Я навіть не знала що гірше.

— Знаєш, ти трохи заплутала його, але це не завадить твоєму принцу знайти винного. Тож, зрештою, ти тільки дарма його покривала. Це неминуче.

Я опустила голову. Хіба ж поясниш, що я не могла інакше, хай як безнадійно це було від самого початку? Він скоїв злочин, але це була помилка…

— Це було вбивство, моя дорогенька, — він трохи нахилив голову, мʼяко всміхнувшись мені, — І принц скаже те ж саме, що і я. Малого, звісно, шкода… Така сумна доля…

— Ближче до справи, — відрізала я, — Чого ти хочеш?

— Хочу запропонувати тобі альтернативу. Я підкажу як його врятувати. Натомість ти будеш винна мені одну маленьку послугу, таку і тоді, коли я скажу…

Ну звісно, і нащо я взагалі питала?

— Я не піду на це, — насупившись, відказала я, — Я обіцяла.

Та Зірʼєн тільки знизав плечима. Схоже, поняття честі та моралі його геть не займали.

— Смертні постійно брешуть.

— Ніби безсмертя додало тобі чесності!

— Я не казав, що ніколи не брешу.

— То з чого мені тобі вірити? — я починала втрачати терпіння, й думка про те, що Торн просто зараз місця собі не знаходить, шукаючи мене, тільки підливала масла у вогонь, — Може ти і зараз намагаєшся мене обдурити?

— Дорогенька, ну як ти можеш в мені сумніватися? — він ображено приклав долоню до серця, — Звісно ж я хочу тебе надурити! Зрештою, така в мене натура.

— Тоді уся ця розмова не має сенсу. Поверни мене назад, негайно!

Можливо мені варто було обережніше добирати слова в розмові з богом, хай яким безчесним він був. На мить я серйозно злякалася, що він якось покарає мене: залишить вічно блукати у тінях, або ж викине десь у чорній пустелі. Та він тільки вишкірився.