13.3

Після миті вагання, Серра розтулила вуста, дозволяючи мені ковзнути глибше, вириваючи з її губ тихий стогін. Її груди притиснулися до моїх грудей, не дозволяючи рушнику ковзнути нижче, а руки оповили мою шию, граючись волоссям на маківці.

Вона була солодка, мов маковий пиріг.

Я був готовий муркотіти від кожного її доторку, від кожного стогону й подиху. Мій язик вивчав її, сплітався з її, допоки її коліна не заслабли, і я не підхопив її, утримуючи від падіння.

Коли ми, важко дихаючи, відірвалися одне від одного, її очі були наче затуманені. Я притулився чолом до її чола, дозволяючи нам обом трохи просто побути ось так, усвідомити та прийняти що сталося.

— Відтепер я можу сподіватися, що ти називатимеш мене на імʼя? — хрипко спитав я.

— Це все, що вас хвилює, Ваша Високосте? — спитала вона, вигнувши брову, копіюючи мене, і я тихо розсміявся. Мій сміх відізвався в її грудях вібрацією.

— Яка ж ти вперта, — лагідно прошепотів я. Тоді ніжно поцілував кінчик її носа та відступив. Я не міг просити її про більше. Не сьогодні. Не те щоб я не хотів… Але ми обидва надто втомлені, і з нею багато чого сталося…

Я б не хотів, щоб вона про щось шкодувала. Тож мав дати їй спокійно усе обміркувати. І прийняти холодний душ, бо я геть втратив голову від неї.

— Добраніч, Серро. Поговоримо про це завтра.

Я закрокував до дверей, не даючи собі та їй часу передумати. Не впевнений, що зміг би відмовити їй, якби вона попросила мене залишитися.

Нарешті, опинившись у своїй кімнаті, я зачинив двері та ненадовго притулився до них спиною, перш ніж відправитися до ванної кімнати. Треба було якомога швидше змити з себе сьогодняшній день, і запах Серри, що досі дурманив мене.

Сама думка про те, що вона відповіла на поцілунок, попри усі заперечення, змушувала моє серце прискорено битися.

Тримати її в руках, цілувати було настільки ж добре, наскільки я собі це уявляв. І не лише для мене. Нас обох тягнуло одне до одного, хай навіть вона і заборонила собі про це думати.

Це, звісно, не мало сенсу. Те, що вона припускала, ніби-то її походження робить її недостойною. Не лише тому, що саме рідство з герцогом робило її цілком прийнятною кандидатурою в мої дружини навіть в очах запеклих снобів, а й тому, що я ніколи на це не зважав.

Наше королівство процвітало, і ми вже давно вийшли з тих диких часів, коли шлюби членів королівської родини були виключно політичними, на благо країни. Зараз справи вирішуються інакше. Укладаються угоди, вигідні для обох сторін, налагоджується торгівля, тощо…

Так звана “блакитна кров” — не більше, ніж формальність. І більша частина вищого світу вже не приділяє їй такого значення, як сто чи двісті років тому.

Це, звісно, не стосується консервативної частини старшого покоління… Але їхня думка також вже не має такої ваги.

Цей світ змінився. І я вважав, що людям також час змінитися.

Те, що походження так багато значило для Серри, вказувало лише на те, що її родина, зокрема мачуха, часто маніпулювала її думкою, принижувала і змусила повірити у власну мізерність.

Чесне слово, що більше я дізнавався про її сімʼю, то сильніше хотів помститися за неї.

Певна річ, були межі, котрі я не міг перетнути. Я не міг діяти поза законом, хай навіть мені б цього схотілося. Навіть якщо вони заслуговують на покарання за все, що зробили, мені доведеться шукати правильний спосіб змусити їх відповісти.

Найбільше, мабуть, я хотів подивитися в обличчя його батька.

З розповідей Серри я зрозумів, що він ніколи не знущався з неї особисто, втім, його не хвилювало, коли цим займалася його законна дружина. Герцога геть не хвилювало те, що його маленька донька натирає підлогу у власному домі, стирає руки в кров, і при цьому навіть не має пристойної платні, щоб купити собі гоже взуття.

Як йому може бути настільки байдуже до рідної дитини?

Ненависть та дрібʼязковість його дружини була огидною, але зрозумілою. Проте він… Яке виправдання він мав, щоб так вчинити?

Так, він забрав дівчинку з вулиці після смерті її матері, і це був би гідний вчинок, якби не роки знущань, що чекали на Серру.

Якби я чи мій батько дізналися про неї раніше, її ні за що не залишили б у цій жорстокій родині. Їй знайшли б кращий дім, і хтозна… Можливо вона раніше дізналася б про свою природу, адже усі діти певного віку з магічних родин проходять тестування крові, і отримала б вчасну і таку необхідну освіту…

Зітхнувши, я вимкнув воду. Холодні краплі ще скрапували униз, ненадовго затримуючись на кінчиках мого волосся, стікаючи вниз оголеним торсом.

Я витерся та обгорнув рушник навколо стегон, мимоволі згадуючи ту мить, коли помилково відчинив не ті двері.

Це. звісно, був негідний вчинок. Я мав би одразу піти. Не ловити рушник на її грудях, не насолоджуватися ніжним ароматом квіткового мила, що долинав від її шкіри, і вже тим паче не фліртувати й не цілувати її.

Мабуть, я таки негідник, бо, навіть якби міг повернутися у часі, нічого не змінив би.

Губи досі памʼятали її смак, вириваючи в мене лагідну посмішку.