13.2

Я не міг розповісти їй, що одна з покоївок дійсно зізналася в тому, що з нею зробив цей чоловік. Все ж існувала таємниця слідства. Не можна просто розкидатися важливою інформацією, тим паче, що це може викликати зайві підозри з боку родини жертви…

Хоч в мене і язик не повертався так його назвати.

Якби він досі був живий, я неодмінно притягнув би його до відповідальності. Поза рідним містечком батько вже не міг захистити свого жахливого сина. І все ж…

Хтось вирішив взяти справедливість у власні руки.

Не те щоб це було чимось дивним. Це лише один з наслідків безкарності та незчисленних жахливих вчинків. Однак, хай яким був мотив вбивці, тепер він також мав відповісти перед законом.

Під кінець допиту я був такий втомлений, що вже ледь тримався на ногах. Навіть цілюще зілля не покращило мого стану, тож, повертаючись до своєї кімнати, я трохи наплутав з дверима, й увійшов до кімнати Серри, що саме обгортала навколо себе рушник.

Зойкнувши, вона ледь його не впустила, та я встиг схопити його просто у її грудей, й тактовно відвів погляд, намагаючись не концентрувати увагу на тому, що встиг побачити без її згоди.

— Вибач, — хрипко промовив я, — Присягаюся, я цього не планував, просто помилився дверима. Останній допит трохи затягнувся… Це, звісно, не виправдання.

— Усе гаразд, — тихо промовила вона, маковіючи й ховаючи погляд. Серра перехопила рушник та я прибрав руки, відступаючи на крок, — Ви справді маєте втомлений вигляд. Вам краще відпочити.

Я кивнув. Мені слід було піти. Вчора я мав серйозні причини, щоб залишитися із нею, але сьогодні… Це було б неприйнятно.

І все ж я відчайдушно шукав причини затриматись.

— Усе гаразд? — глитнувши, спитав я, — Зірʼєн більше не займав тебе?

Вдивляючись в її обличчя, я шукав ознак того, чи слід мені турбуватися. Втім, мабуть, я однаково буду. Серра привернула увагу кількох поганих людей, і, коли її природа відкриється суспільству, стане тільки гірше.

— Так. Він зник, коли я йому відмовила, щоправда… — вона не договорила, і я спохмурнів. Це точно було поганим передвісником.

— Що таке?

— Він сказав, що я передумаю. Та, присягаюся, я цього не зроблю! — Серра поглянула на мене майже з відчаєм, — Я ж не дурепа… Ви попередили мені, і я вдячна. Просто я ніяк не можу викинути ці його слова з голови. Він не сумнівався…

— Серро, зупинись, — заспокійливо промовив я, — Я тобі вірю. Ти не маєш мені нічого доводити. Просто, будь ласка, будь обережна. Я знаю, що бог омани буває переконливим, і тобі може здатися, що звернутися до нього по допомогу — це єдиний вихід. Але, прошу тебе, навіть якщо тобі буде важко звернутися до мене, якщо здаватиметься, що я не прийму чогось або злитимусь, прийди до мене, а не до нього. Обіцяю, я допоможу. Гаразд?

На мить Серра поглянула на мене своїми великими очима, й мені здалося, що вона ось-ось заплаче, тож я ніжно торкнувся кінчиками пальців її щоки.

— Чому ви такі добрі до мене? Чим я на це заслуговую? — спитала вона, — Ви ж навіть не знаєте чому бог омани звернувся до мене…

— Хіба для цього конче треба причина?

— Так, — її відповідь була неочікувано різкою і впертою, ніби в дитини, що намагається щось довести. Чомусь це змусило мене засміятися.

— Гаразд, — мої плечі ще трохи тремтіли, коли я широко всміхнувся до неї, — Тоді вважай, що я добрий до тебе, бо ти мені подобаєшся.

— Ваша Високосте! — обурено видихнула вона, поправляючи рушник, що знову спробував зʼїхати трохи нижче, відкриваючи те, що не мав, — Зараз не час для жартів!

— А хто каже, що я жартую? 

— Та ви ж мене геть не знаєте! Ми знайомі лише кілька днів!

— Серро, це ж зізнання у симпатії, а не заручини. Звісно, не те щоб я був проти…

— А тепер ви відверто знущаєтеся з мене, — зітхнула вона, хитаючи головою.

Я виразно вигнув брову. Якби Серра так не наполягала на тому, що усе це жарти, я, мабуть, вже залишив би її насамоті, як порядний чоловік, якого не запрошували до дівочої спальні. Однак я хотів нарешті усе вирішити й розставити крапки.

— Чому ти так вперто відкидаєш ймовірність того, що можеш подобатися мені?

Вона розгублено кліпнула, тоді насупилася. Її щоки спалахнули ще яскравіше, від суміші гніву та образи.

— Що значить чому? Бо це неправда!

— І чому ж? — спитав я, склавши руки на грудях.

— Бо ви — старший принц, що колись стане королем!

— І?

— Я вам не пара!

— Ти — донька герцога, Серро. І, наскільки я памʼятаю, це доволі вагомий титул серед знаті, — спокійно зауважив я.

— Я — байстрючка!

Як і я. Хоча це й таємниця.

— Це не має жодного значення. Навіть якби ти не була його донькою, ніхто мені б і слова не сказав. Насправді батько ніколи не збирався примушувати мене до політичного шлюбу.