12.4

Зітхнувши, він притиснув мене до своїх грудей, і я завмерла, мов перелякана тваринка.

Я не заслуговувала цих обіймів. Втім, не могла змусити себе відштовхнути його. Чи зізнатися в тому, що зробила.

Мені залишалося тільки молити богів, щоб ті вберегли того нещасного хлопця від того, щоб бути спійманим, та від нових помилок. А мене — від розчарування Торна. Бо моє серце цього не витримає. Воно кровитиме від суму й сорому, й ніколи не загоїться до кінця.

А тоді в моїй голові раптом пролунав чужий незнайомий голос, оманливо лагідний, як муркотіння великого лісового кота:

“І на що ти згодна, щоб приховати правду?”

Здригнувшись в обіймах Торна, я роззирнулася, оглядаючи кімнату, однак нікого не побачила. Тільки старшого принца, що дивився на мене з щирим занепокоєнням.

— Що сталося? — тихо спитав він, роззираючись.

— Нічого, — невпевнено проказала я, борючись із соромом. Мої щоки пашіли. Це ж треба! Так розхвилювалася, що ввижається всяке… — Мені просто здалося, ніби я почула якийсь голос…

— Голос? — Торн напружився, і я здивовано поглянула на нього. Так, згодна, це дещо дивно, але його реакція була аж занадто серйозною.

— Ну… Мабуть, я просто перехвилювалася. Присягаюся, зазвичай я не чую голоси…

Я хотіла б не зізнаватися у цьому раніше. Тепер мені було соромно. Він, певно, вважатиме, що я дивна. Може так і є. Якби на вулиці раптом хтось зрозумів, що сталося, то квапливо перейшов би на інший бік.

Та Торн, схоже, не був готовий просто вдати, ніби нічого не сталося.

— Який голос? Жіночий? Чоловічий?

Я розгублено кліпнула, не розуміючи яка різниця, якщо мені просто здалося. Тоді облизала пересохлі губи й відказала:

— Чоловічий, але хіба це так важливо?

Очі Торна потемніли, мов небо перед грозою, водночас загрозливо та прекрасно, і я не знала чому. Здавалося, він не зрадів тому, що почув. Та це ж дурниці! В кімнаті нікого немає, мені просто зда…

“Тобі не здалося, любонько, — посміюючись, промовив той самий голос в моїй голові, — Але твій принц дійсно мене не чує, тож краще відповідай подумки, й не думай кивати, якщо тільки не хочеш здатися божевільною”.

Якби я ліпше контролювала себе, Торн не зрозумів би, що я знову його почула. Та я ніколи цього не вміла.

— Він знову говорить до тебе?

Брехати знову здавалося неправильним, тож я кивнула. Торн явно зрозумів щось, про що я гадки не мала, і це щось було недобрим. Мало бути.

— Зірʼєн, паскуднику, залиш її у спокої! — тихо прогарчав Торн, звертаючись до порожнечі. У відповідь голос розсміявся, та, звісно, він цього не чув. Натомість він звернувся до мене: — Послухай мене дуже уважно, Серро. Це бог омани говорить до тебе. Хай що він тобі обіцятиме чи пропонуватиме — не погоджуйся. Жодних угод, зрозуміло? Це наказ твого принца.

Мені аж забракло повітря. Я розтулила губи, однак не спромоглася ані погодитися, ані вдихнути.

Бог омани?

“Єдиний і неповторний”, — з гордістю відказав той. Його явно тішило моє спантеличення та реакція старшого принца, хай якою негативною вона була.

— Серро, це дуже серйозно, — з натиском промовив Торн, не дочекавшись моєї відповіді. Його долоні лягли обабіч на моє обличчя, змушуючи дивитися йому в очі. В них було щире занепокоєння, — Не погоджуйся, не слухай його. Він збреше, викрутиться і зрештою пошиє тебе в дурні. Не можна з ним домовлятися.

“Тут він правий. На таке піде або дурень, або відчайдух”, — підтвердив бог омани.

— Тоді я цього не робитиму, — хрипко промовила я, відповідаючи обом водночас.

На обличчі Торна зʼявилося неабияке полегшення. Він відпустив мене й важко зітхнув. Його напружені плечі нарешті розслабилися, ніби з них скинули неабияку ношу.

— Добре… Добре. Пробач, якщо налякав тебе, але йому не можна вірити. Усі його угоди — це пастка. Як попадешся — вже не вийде виплутатися. І ніхто не знає наскільки погано усе закінчиться для того, хто піде на цей ризик.

“Крім мене. Втім, він трохи драматизує. Якби усі мої прохачі закінчували жорстокою смертю, зі мною ніхто не мав би справ”.

— Він досі тут?

— Так… — я почувалася дивно, бо єдина чула цей голос в голові, й геть нічого не знала про його власника.

Звісно, дещо я знала про богів, проте ніколи не відвідувала храмів і не читала про них. Чула, мабуть, лише про богиню натхнення, і то лиш тому, що кухар в маєтку батька постійно згадував про неї перед банкетами.

— Нехай забирається геть. Я знаю, що ти мене чуєш, мерзотнику. Покажися.

Та бог омани тільки посміявся з нього.

“Перекажи своєму любчику, що, якщо йому так кортить мене побачити, доведеться знайти дійсно темне місце, або ж дочекатися ночі. Та щось мені підказує, що ти не хочеш нашої зустрічі, як і щоб я пояснив твоєму принцу що саме тобі запропонував”.

Від цієї погрози я вся похолола.