12.2

Мабуть, в королівстві чимало знатних осіб, що готові платити, аби в них була особиста банші, що готова застерегти їх, коли їхньому життю загрожуватиме небезпека?

Ні, це не значить, що я збиралася наполягати на розірванні договору із Торном. Та, якщо мені колись доведеться піти… Я більше не буду залежати від чужої милості чи жалю.

Звісно, мені також знадобиться навчання.

На жаль, я не знала чи банші вчаться з усіма в магічних академіях, попри те, що їхній дар дуже відрізняється від інших, чи в них якась інша система освіти. Але сподівалася надолужити знання щойно отримаю доступ до бібліотеки.

Звісно, в такій глушині їх не водилося, а ті дві книги, що мені виділили на читання, були аж ніяк не про банші, тож я розуміла, що мені доведеться терпіти до Зорну. А може і до самої столиці.

З моїх губ вирвалося сумне зітхання.

Колись я не мала часу й присісти удень, а тепер… Хто міг подумати, що я страждатиму від неробства? Це ж і стражданнями не назвеш, бо мені… Просто нудно.

Навіть подумки це звучало, як роздуми розпещеного дівча, але ж я нічого не могла зробити з тим, як я почувалася.

Тоді я вбила трохи часу, доводячи чистоту в кімнаті до ідеалу, наскільки це було можливо, враховуючи, що в моєму розпорядженні не було навіть ганчірки. Першу книгу я закрила на десятій сторінці, щойно герцог Ладожський став на коліна і задрав спідницю головної героїні. Другу — на двадцять четвертій, коли головна героїня стала стягувати з головного героя штани. Розпашіла й червона, мов помідор, я відсунула їх від себе якомога далі й загарчала в подушку.

Що за безсоромники!

А як щодо квітів, розмов та чуттєвих листів? Де романтика?

Звісно, я не була наївною, й знала, що дітей не грифони приносять. Але ж оце…

Ну чому з усіх книг власники трактиру вибрали саме ці?

І чому правила порушують головні герої, а вмираю від сорому я?

Приблизно в такому стані мене і знайшов Торн. Він увійшов нечутно. Не знаю чи то було завдяки заклинанню, що мій охоронець залишив на дверях, чи то я надто глибоко занурилася у власні роздуми, але я помітила його лише коли він постукав кісточками пальців по стіні.

Здригнувшись від несподіванки, я різко сіла на ліжку, притискаючи подушку до грудей, в яких в паніці зайшлося серце, й видихнула з полегшенням.

— Пробач. Не хотів тебе лякати.

Я стиснула губи.  Хоч як я чекала на його повернення, після останньої розмови між нами однаково запанувала ніяковість. І те, що лише в метрі від мене лежало неподобство в шкіряній обкладинці, аж ніяк не покращувало ситуацію.

Дарма я, звісно, про це згадала, бо мимоволі знову подивилася на книгу й помаковіла. Торн прослідкував за моїм поглядом з цікавістю та запитально вигнув брову, коли я відвернулася.

На щастя, він не став допитуватися в мене про це, натомість одразу перейшов до справи:

— Малкол казав, ти хотіла поговорити про те, що тоді бачила.

Кивнувши, я трохи зімʼяла подушку, ніби такий собі щит з пуху та цупкої тканини. Надто нервувалася, щоб випустити його.

Я не мала б злитися, враховуючи усю ситуацію. Зрештою, я дійсно не послухалася його наказу, він просто намагався захистити мене, та я нічим не могла зарадити тому гіркому відчуттю, що скручувалося в моєму шлунку.

— Так, я просила його звернутися до вас якнайшвидше, — я не хотіла, щоб міг голос так явно тремтів, та, на жаль, мені не дуже добре вдавалося приховувати почуття, — Мені шкода, що я порушила вашу довіру, але я маю сказати. Вбивці немає в трактирі. Ви шукаєте не там.

Притулившись плечем до стіни, Торн склав руки на грудях. Його погляд знову був спокійним, навіть мʼяким.

— Що ти бачила?

Я глитнула. Спогади про видіння вже не змушували мене тремтіти від страху, однак вбивство — річ непроста. Навіть якщо ти знаєш, що жертва ніколи не була хорошою людиною.

— Він не просто так опинився тут, так далеко від міста. Він тікав від когось, і був впевнений, що відірвався.

Торн кивнув, ніби це підтвердило якісь його думки.

— Але він помилився, так?

— Так. Перед смертю він бачив вбивцю у вікні. Воно було відчиненим, коли це сталося. Вбитий побіг з кімнати, вибіг в коридор. Він був наляканим до смерті й не дивився під ноги. Перед відбоєм покоївки, певно, намили підлогу й усі поверхні, — принаймні такі порядки були в маєтку батька, — Так він і впав зі сходів.

— То його ніхто не штовхав?

— Ні. Але… Вбивця намагався зупинити його від падіння. Не знаю чому, але він викинув руку вперед інстинктивно. Це так дивно… — я міцніше притисла подушку до грудей, ніби вона могла вгамувати моє серце, стишити його, — Навіщо намагатися врятувати когось, якщо хочеш вбити?

— Складно сказати, — зітхнув він, втупившись у стелю, — Можливо це було вбивство з відчаю. Може той, хто зробив це, гадав, що не має вибору, або ж до останнього сумнівався.

— І все ж перерізав йому горло, — сумно додала я.

Мабуть, я ніколи не забуду цей спустошений погляд та очі, повні сліз, коли він зробив це одним різким рухом, ніби хотів переконатися, що жертва не страждатиме.