РОЗДІЛ 12

Серра

Я ходила кімнатою туди-сюди, не знаходячи собі спокою.

Відколи Торн прогнав мене сюди, навіть не спробувавши вислухати, подумки називати його на імʼя стало набагато легше. Звісно, він мав право злитися. Я ж бо не послухалася його, коли він чітко сказав цього не робити. Та я також злилася.

Хіба так погано, що я хочу бути бодай чимось корисною, а не лише дівчиною, яку він взяв помічницею, бо пожалів?

Тим паче, коли я відчуваю, що можу це зробити, хоч і не можу цього пояснити?

Так, ті перші два видіння жахливо виснажили мене, але це, останнє? Усе було інакшим. Ніби до цього мене кидало у бурхливих хвилях, але я нарешті випірнула, вирвалася з цієї стихійної пастки, і попливла.

Не знаю як чи чому, але цього разу я усе контролювала. Я була готова до того, що побачу.

Та, замість розповісти те, що я дізналася, я сиджу тут, наче покарана дитина, поки Торн допитує людей, що не мають до вбивства жодного відношення.

Не витримавши, я вкотре постукала у двері, звернувшись до свого персонального охоронця, якого Торн приставив до мене, щоб бути впевненим у тому, що я більше не порушу його наказу.

— Послухайте, я знаю, що Його Високість наказав тримати мене в кімнаті, та може ви перекажете йому те, що я дізналася?

Я гадки не мала чи чує він мене, й чи розуміє природу мого дару, але певно що так. Освіта чаклунів відрізняється від освіти простого люду, та навіть я чула про банші. Щоправда, я гадки не мала, що моя мати — одна з них.

Якби я знала, то принаймні спробувала взяти підручник про них у столичному архіві, й потай пронести до свого закутка в батьковому маєтку.

Тоді мені було б відомо більше про дар, яким я володіла, й, можливо, тієї ситуації зі слабкістю після перших видінь можна було б уникнути.

— Агов? Ви чуєте мене? — про всяк випадок спитала я, не відходячи від дверей, — Вбивця не в таверні! Ви просто втрачаєте час! Скажіть Його Високості, що це…

— Пані, — втомлено зітхнув молодий лицар, — я впевнений, що ви хочете допомогти. Але Його Високість видав чіткий наказ. Якщо я відійду від цих дверей бодай на дюйм, він мені голову відірве. А мені вона, знаєте, подобається на моїх плечах.

Роздратовано гиркнувши, я копнула двері носком черевика, й зашипіла від болю. Поношене взуття геть не захищало пальці на ногах.

Ну як вони не розуміють?!

— То знайдіть когось! Покличте, щоб йому переказали! Відправте листа голубом! Зробіть бодай щось, бо, присягаюся, я горлатиму, допоки Його Високість про все не дізнається!І чому я не змусила його вислухати раніше? Так, він був трохи сердитий, і не налаштований на розмову, але ж це набагато важливіше! Чому б не відкласти цей гнів на мене на час, коли справу буде розкрито?

— Послухайте, заспокойтеся, гаразд? Він зараз допитує свідків разом з іншими лицарями, — лицар явно шкодував про те, що його приставили до мене, і волів бути деінде, та його, як і мене, позбавили вибору.

Можливо за інших обставин я б йому поспівчувала, та зараз я могла думати тільки про те, наскільки уся ця ситуація була абсурдна, і що я могла уникнути її, якби опанувала свій дар раніше, і Торн не гадав, ніби ще одне видіння мене вбʼє.

Якби я не дізналася про все тільки вчора. Якби не була така налякана і розгублена.

— То хай зробить перерву!

Лицар забурчав собі під ніс щось нерозбірливе, а за мить я вже не чула нічого з того, що відбувалося в коридорі — як відрізало.

Ось тоді я насправді розсердилася.

Замість послухати мене, він просто оточив цю кімнату заклинанням тиші, щоб я не заважала йому двері підпирати! Ну що за нахаба!

Не витримавши, я копнула двері вдруге, й застрибала на іншій нозі. На очах виступили сльози від болю в пальці.

Якби я знала, що шлях буде аж таким сповненим пригод, взула б щось більш підхоже для такої поїздки.

Важко зітхнувши, я всілася, а тоді й зовсім впала спиною на ліжко, розкинувши руки й дивлячись у невеличку люстру, що кривувато звисала зі стелі — єдину річ в кімнаті, що натякала на те, що цей трактир колись був маєтком.

І що робити?

Сидіти й чекати, поки Торн повернеться?

Це, звісно, саме те, чого він від мене хотів, щоб я більше не ризикувала і не висовувалася, але ж, поки я тут стирчу, вони даремно втрачають час!

Звісно, була невелика надія на те, що цей мій охоронець таки дослухається, і передасть Торнові послання через когось, та, оскільки я не могла чути, що відбувалося за межами кімнати, то не мала певності у цьому.

Очікування було настільки нестерпним, що якийсь час я справді розмірковувала над тим, щоб вилізти через вікно, перебратися до сусідньої кімнати та пошукати Торна самотужки, та я була на третьому поверсі, а банші не вміють літати, і, на щастя, здоровий глузд переміг.

Якби я вбилася, це анітрохи не допомогло б справі. Хіба що Торн запросив би іншу банші.

Цікаво, чи є банші серед лицарів?