11.5

Я миттю напружився, вчепившись в нього поглядом, та голос мій залишався спокійним.

— Ви могли б її мені описати?

Він знову знизав плечима, і я роздратовано смикнув кутиком рота. Його пасивність і байдужість дратувала більше, ніж вимоги інших постояльців випустити їх звідси. Принаймні тим було не все одно, чи вистачило совісті вдати, ніби це не так.

— Низенька, молода. Обличчя бліде, веснянкувате. Очі трохи завеликі, волосся темне, на голові казнащо. Можливо він їй грубіянив. Такі молодки зазвичай надто горді, щоб пробачити грубість.

Я кивнув, записуючи прикмети, й одразу зрозумів про кого він говорить. Серед покоївок лише одна підходила за описом, тож знайти її буде не складно.

— Чому вона здалася вам втішеною?

Знову цей рух плечима. Здавалося ще трохи і в мене почне посіпуватися око, та все ж я опанував себе, щоб закінчити допит.

— Вона посміхнулася. Лише на мить, але я майже впевнений.

— Ви майже впевнені?

Він роздратовано насупився.

— Як я вже казав, незабаром лицарі усіх розігнали. Та і я тоді був трохи сонний, самі розумієте…

Я зробив у записнику ще одну помітку, й чоловік байдуже прослідкував за рухом пера.

— Чому ви не згадували про це в минулих свідченнях?

— Не знаю. Це не здалося мені чимось дивним. Не всі постояльці ввічливі, й ображені покоївки часто бувають ображені.

— Настільки, щоб радіти вбивству?

— Можливо він дозволив собі зайвого. Або ця мала просто жорстока. Звідки мені знати? Я розповів вам про те, що бачив. Оце й усе. Чи може мені замість вас розслідувати вбивство? — він примружився, тепер вже злий на мене.

Я не відреагував. Принаймні не так, як він очікував.

Насправді такі зриви — частина хорошого допиту. На емоціях люди часто говорять такі речі, які ніколи не стали б на холодну голову, і слідчі часто цим користуються.

Піймати когось на брехні, змусити згадати якусь дрібницю — саме на це і направлена наша робота, якщо це підштовхне розслідування уперед.

На жаль, цей чоловік більше не сказав нічого корисного. Та принаймні я дізнався від нього про служницю та ймовірний конфлікт із жертвою, і міг приділити цьому час до приїзду родичів вбитого.

Вищезгадана покоївка була наступною.

В порівнянні із попереднім свідком, вона дійсно здавалася маленькою у цьому кріслі. А ще явно почувалася незручно. Дівчина зіщулилася, обійнявши себе руками, й уникала дивитися мені в очі.

Це, звісно, не обовʼязково означало, що вона причетна до вбивства, але підкріплювало теорію про конфлікт.

— Чаю? — спокійно запропонував я.

Хай там як, я не збирався бути занадто жорстким без зайвої потреби. Поки що єдиним, на що я спирався, були сумнівні свідчення одного постояльця, і вони аж ніяк не були доказом провини.

— Так, дякую, — тихо промовила вона, й обхопила чашку обома долонями. Це трохи допомогло послабити напругу, та покоївка так до кінця і не розслабилася. Її очі ковзали кімнатою, шукаючи за що зачепитися поглядом,  — То… Що ви хотіли в мене запитати, пане?

Я саме розгорнув записник, готуючись нотувати.

— Це вже втретє вас викликають на допит. Ви знаєте чому?

Дівчина здригнулася, й трохи чаю вилилося на її спідницю. На щастя, він був не гарячим, тож маленька волога пляма — єдина шкода, якої їй було заподіяно. Та вона була така схвильована, що не звернула на це жодної уваги, продовживши стискати чашку у долонях.

— Ви дізналися про те, що сталося вчора? — зрештою спитала вона. Голос її був тихий, надломлений. Покоївка була засмучена і присоромлена, чи принаймні намагалася здатися такою, коли почервоніла та опустила погляд.

— Що саме сталося вчора? — спокійно спитав я.

Звісно, я міг би вдати, що вже про все знаю. Та, зчитуючи її мову тіла, я не сумнівався в тому, що дівчина усе розповість, особливо коли сама пробовкалася. Втім, не було жодних гарантій того, що вона не збреше. 

— Цей чоловік приїхав кілька днів тому, пізно вночі. В цьому, звісно, не було нічого дивного. Більшість постояльців опиняються тут випадково, шукаючи укриття від негоди та перепочинку від довгої дороги. Але він одразу здався нам моторошним.

— Нам?

— Мені та іншим дівчатам, — боязко пояснила вона. Тонкі пальці дівчини вивчали візерунки на порцеляні.

— І чому ви так подумали? Він щось зробив?

Зміна у покоївці була мимовільною, але я її вловив. Десь так косуля реагує на наближення хижака.

Зрештою вона опанувала себе, міцно стиснувши щелепи, й на зміну страху прийшла злість. Мене це не здивувало. Вона часто йде в парі з безсиллям.

— Спочатку ні. Він тільки… Його погляд був дивним, диким. Очі вирячені, погляд бігав. Той гість постійно озирався на двері, ніби за ним женеться щось страшне. Був якийсь смиканий, різко реагував, коли в нього питали яку кімнату він би хотів чи чого бажає на вечерю. Його поведінка усіх лякала. Та, коли трохи заспокоївся, стало гірше.