10.4

А тоді прийшла ніч, і принесла з собою ще одне видіння.

Усе починалося, як звичайний сон: я йшла темним вузьким коридором зі старими портретами. Під ногами поскрипувала деревʼяна підлога. Усе здавалося цілком нормальним у слабкому полумʼї свічки, хоча й доволі старим. Шпалери де-не-де вицвіли, протерлися і починали відклеюватися, однак власники, як могли, намагалися підтримувати чистоту.

Трактир явно потребував ремонту, та, певно, вони просто не отримували з нього достатньо грошей, щоб бодай щось змінити.

Це було трохи сумно.

Раптом мені подумалося, що я не памʼятаю коли і навіщо вийшла з кімнати, та, як і в будь-якому сні, не могла це серйозно обміркувати чи повернутися. Ніби моє тіло не належало мені.

Здавалося, його вперед хтось тягне за невидимі мотузки, змушуючи мене переставляти кінцівки, рухаючись за велінням лихого лялькаря під цокання великого старого годинника.

А тоді… Стало тихо. Я чула лише поскрипування підлоги та власне дихання, що здавалося надто гучним.

Я відчула смерть за мить до того, як побачила тіло. Полумʼя затремтіло без вітру, шлунок скрутило нудотним передчуттям, а мої пальці похололи.

Переді мною була калюжа. Я добре запамʼятала її, бо вона незвичайно виблискувала на фоні старої деревʼяної підлоги, відбиваючи тьмяне світло, наче дзеркало. Це одразу здалося мені неправильним. Ніхто при здоровому глузді не став би тримати дзеркало на підлозі. Також не схоже, що о такій годині хтось міг би мити підлогу, й розлити воду з відра.

Мабуть, десь глибоко всередині я знала, що це не вода.

За мить зір вихопив з темряви бліду нерухому руку, а тоді й тіло, розпластане на підлозі в неприродній позі. Його кінцівки та голова були зламані, вигнуті під неправильними кутами.

Здавалося, бідолашного хтось зіштовхнув з крутих сходів, а тоді притягнув сюди і закінчив почате, перерізавши жертві горло.

Його скляні очі були нажахані. На сірому обличчі застигла маска вічного страху.

Він був мертвий.

А я кричала.

♜

Коли я прокинулася, Ліам пригортав мене до себе й погойдував в себе на колінах, ніби намагався втішити малу дитину. Він витер з моїх щік чорні сльози, й сказав дихати.

Поступово я відновила контроль над власним тілом, поборовши заціпеніння. Дихала разом з Торном, концентруючись на тому, як піднімалися та опускалися, аж доки моє серце не припинило шалено стукотіти в грудях.

Я мала б попередити його. Мала б нажахано зірватися з місця, поспішаючи туди, де уві сні бачила тіло. Однак чуття підказувало, що цього разу я не зможу зарадити. Ніхто не зможе.

Бо той, кого я бачила, вже мертвий.

Та я мусила розповісти йому про все.

— В коридорі тіло… — хрипко промовила я, не розплющуючи очей.

Я відчула, як Торн напружився від моїх слів. Однак вони його не здивували. Він вже знав що мій крик віщує смерть. Ці чорні сльози — доказ чужого обірваного життя.

Торн притиснув мене до себе міцніше, ніби намагався захистити від усього світу, і, хоча я мала б нагадати йому та собі про правила пристойності, й відсунутися, просто не могла змусити себе це зробити.

Правда була в тім, що в його обіймах було добре. Тепло і спокійно. Приємно.

Він врятував мене від нічного жахіття.

— Лицарі розберуться, — тихо запевнив він мене. А тоді спитав: — Що сталося?

Я розповіла, й в кімнаті запанувала напружена тиша. З того, що я бачила, виходило, що ця смерть не була випадковістю. Це було вбивство. І, ймовірно, вбивця досі був десь тут.

Торн тихо втягнув носом повітря, а тоді відчинив двері й кивнув лицарю, що чергував просто за ними.

Поки він доповідав та віддавав розпорядження, я сіла на ліжку, обійнявши коліна й опустивши голову, міркуючи як це взагалі можливо, що за присутності стількох лицарів комусь вдалося вбити та втекти непоміченим, і чи повʼязано це із тим замахом у лісі.

Звісно, співпадіння трапляються, але це… Я не була впевнена, що ймовірність зустріти двох різних вбивць менше як за добу настільки висока.

Закінчивши із лицарем, Торн зачинив двері та покрокував до мене. Не чекаючи запрошення, він сів на край ліжка та притягнув мене до себе.

— Ваша Високосте… — спробувала обуритися я, відчувши, як на зміну жаху прийшло приємне тремтіння, та він мене перервав:

— Сьогодні я залишуся тут, з тобою, з метою безпеки, — промовив він, зручніше влаштовуючись на подушках, й загортаючи мене у ковдру, наче в кокон. Оскільки ліжко було не надто великим, мені довелося частково влаштуватися на ньому, що, звісно, переходило будь-які межі. Та Торн на це геть не зважав. Здавалося, ніби ось так обіймати мене — для нього цілком природня річ, — Вбивця досі може бути у трактирі. Мої люди обшукають територію та перевірять тіло. Можливо цього разу він залишив якісь сліди.

Я глитнула. Заперечувати було б дурістю. Зізнатися, мені було страшно. Той, хто зробив таке, навряд пожалів би мене, якби я натрапила на нього в тому коридорі.