10.3

Зрештою Торн відпустив мене. Я не впевнена як довго ми ось так просиділи, та я встигла звикнути до його близькості, й, щойно він відсунувся, відчула неприємний холод. Щоправда, ненадовго, бо за мить Торн загорнув мене у ковдру.

— Тобі варто поспати. Не хвилюйся за безпеку. Ми тут не самі, і твою кімнату добре охоронятимуть. Я буду в сусідній кімнаті. Справа від твоїх дверей. Приходь, якщо щось буде потрібно.

Я хотіла було сказати, що це неможливо. Неприйнятно. Я не можу просто прийти до його кімнати серед ночі, хіба що буде пряма загроза його чи моєму життю, однак була надто втомлена, щоб сперечатися, тож просто кивнула.

— Але… Що потім? Ми повернемося до палацу?

Раптом я зрозуміла, що мене від початку мучило це питання.

Торн провів долонею по волоссю, трохи збентежений через мою реакцію, а тоді зітхнув.

— Я б хотів продовжити наш шлях. Можливо те, що на нас напали у лісі, ніяк не повʼязано із нашим розслідуванням. Та, якщо все ж ні…

— Ми можемо спіймати тих, що стоять за викраденнями?

Він кивнув, приховуючи погляд, а тоді подивився просто на мене.

— Я зрозумію, якщо ти передумала і не хочеш ризикувати, та я однаково мушу перевірити Зорн, особливо тепер. Якщо існує бодай найменша ймовірність, що це просуне справу…

— Я хочу залишитися.

Ці слова вирвалися в мене без вагань, хоча у втечі було більше здорового глузду. Торн кліпнув, ніби не був впевнений у тому, що правильно мене почув, а тоді всміхнувся. В його очах спалахнув такий щирий захват, що я зашарілася. А я ж нічого такого не зробила.

Моя згода скидалася на відчайдушну спробу відплатити Торнові за його доброту, і, можливо, частково це справді було так. Та це було не єдиною причиною.

Просто це здавалося правильним.

Мене ледь не викрали, і коїлося щось справді погане. І, якщо я могла якось допомогти йому та іншим жертвам, залишившись тут, я збиралася це зробити.

— Я вдячний за це. Справді. Більшість на твоєму місці відмовилися б брати участь у розслідуванні.

І це було б розумним рішенням.

Та останнім часом я геть відкинула обережність.

— І, якщо ти це робиш, бо відчуваєш себе зобовʼязаною…

— Ні. Тобто так, можливо трохи, але… Я могла зникнути, як ті, інші жінки. Я ж читала звіти. Маю на увазі… Я хочу, щоб це припинилося, і якщо я справді можу допомогти, я не можу просто поїхати та сховатися за стінами палацу.

— Ти можеш.

— Що? — розгублено перепитала я.

Посмішка зникла з його обличчя. Торн був напруженим і зібраним. Серйозним. Можливо навіть трохи занадто.

— Я можу відвезти тебе, коли тобі стане краще. Вигадати інший план. Залучити до цього завдання одну з жінок-лицарів, що пройшли відповідну підготовку. Я думав про це раніше, памʼятаєш? Я був готовий зробити це до нашого відʼїзду, але я вирішив дати тобі вибір, і зрештою ти постраждала, намагаючись захистити мене. Ти мені нічого не винна, Серро. І, якщо ти справді хочеш залишитися тут зі мною і продовжити, я хочу, щоб ти добре зважила це рішення. Просто… Не поспішай, добре? В тебе є принаймні кілька днів, щоб усе обдумати.

Такою він мене і залишив.

Я почувалася приголомшеною, розгубленою, а ще дурною. Дуже-дуже дурною, бо на мить припустила, що справді можу бути корисною, незамінною.

А він увесь цей час міг залучити іншу. Когось, хто здатен захистити себе та інших. Когось, хто добре бʼється та володіє магією. Справді корисною магією, яку можна вивчати в академії, отримати ліцензію і гарну роботу…

Хоч в мені і відкрився дар, і це справді чудово, що я змогла врятувати його життя, це аніскілечки не змінило того, ким я була в очах більшості. В очах навіть власного батька.

Нездарою. Зайвою.

Звісно, Торн волів би, щоб я поїхала. Я мала б зрозуміти це від самого початку. Що я собі думала?

Я не лицарка, не слідча, не досвічена чаклунка. Що мені тут робити?

Він просто був надто добрим, щоб прямо сказати мені це.

Буде краще, якщо замість мене йому допомагатиме хтось корисний. Хтось, кого йому не доведеться захищати.

Я знала це від самого початку, ще коли погодилася стати його помічницею. Знала, що це не більше, ніж благодійність.

Тоді чому ж мені так болить?

Я скрутилася калачиком у ліжку, притягнувши коліна до грудей та рвучко втягнула носом повітря. Кліпнула, намагаючись прогнати дурні сльози, та усе було марно. Я геть розклеїлася, і це було дивно.

Останнім часом до мене виявляли більше добра та турботи, ніж будь-коли, я не стирала руки у кров від важкої роботи, я вдосталь спала, щодня приймала гарячу ванну та смачно їла. Крім того, мені справді платили.

Та водночас я плакала більше, ніж за все життя.

Мабуть, дні в палаці розпестили мене. Зробили егоїсткою. Жадібною. Бо мені було недостатньо просто бути в теплі і безпеці.