10.2

Поки Торна не було, я наважилася підвестися з ліжка, хоча й досі відчувала легке запаморочення, й обережно визирнула з вікна, намагаючись зрозуміти де ми зупинилися, однак надворі було надто темно, щоб розгледіти щось, крім силуетів дерев.

Звуки, що долинали з-поза старих деревʼяних дверей, теж сказали мені небагато. Схоже, ми зупинилися в якійсь таверні. Мабуть, тій, що була розташована найближче до місця, де Торна намагалися вбити.

Це було… Дивним рішенням.

Якби я була на його місці, то забралася б звідти якнайдалі. Може скористалася б магічним порталом, щоб зберегти сили, й повернутися у палац, допоки вбивцю не спіймають.

Однак, як я вже зауважила раніше, Торн був далекий від мого уявлення про принців. Чи чоловіків.

Він увійшов до кімнати, тримаючи тацю з тарілками та хрумким, свіжовипеченим хлібом. Торн не постукав, та я була така голодна, що навіть не зважала на це.

На вечерю подавали гарячий грибний суп з овочами та шматочками тушеного мʼяса, що аж тануло у роті. І, хоча це було далеко від королівського частування, Торн також з апетитом зʼїв свою порцію, ще й мружився у процесі.

— Ваша Високосте, — зрештою промовила я, знову ігноруючи його прохання облишити формальності, — Скажіть, ми ж зараз неподалік від того місця, де на вас напали?

Він не всміхнувся, тільки важко зітхнув.

— Ми мали перечекати, доки тобі покращає. Досі маємо, якщо вже на те пішло. Можливо зараз тобі здається, що все минулося, та цілитель сказав, що для повного відновлення тобі може знадобитися кілька днів.

— Але… — я глитнула, — Ви ж могли повернутися до палацу.

— Ти хотіла б повернутися? — спитав Торн, склавши руки на грудях. Він дивився мені просто в очі, чекаючи на відповідь, а я… не розуміла чого він від мене насправді хотів.

— Не має значення, чого я хочу. Вас намагалися вбити, однак ви тут, в найближчій таверні від того місця, де, ймовірно, зупинився вбивця, випробовуєте свою вдачу. Знаєте, я ж можу не врятувати вас наступного разу, — неочікувано крізь мій голос пробилася злість, й пальці знову почали тремтіти, — Невже вам так кортить загинути, Ваша Високосте?

Він зітхнув, відхилився, спираючись плечем на стіну, а тоді став задумливо роздивлятися одиноку павутинку, що звисала зі стелі.

— Я не хотів, щоб ти таке пережила, справді. Екіпаж був захищений, але в якусь мить захисна магія просто зникла. Гадаю, тут був задіяний артефакт, або складна магічна формула… Вибач. Я розумію, те, що ти бачила…

Я заплющила очі й похитала головою, уриваючи його, з моїх грудей вирвався гіркий сміх.

— Ви не розумієте. Я бачила, як ви тонули у крові. Усе було в крові. Я ніколи не зможу цього забути. Так, в цьому немає вашої провини, але я була б вельми вдячна, якби ви не намагалися полегшити завдання вбивці, щоб наступного разу це не стало реальністю.

Почувши, як він підвівся, відчувши теплий доторк його пальців до моєї щоки, я розплющила очі. Я не могла вдихнути, чи заговорити, ніби саме повітря застрягло в моєму горлі.

— Цього не станеться, — тихо промовив він. І ця обіцянка була такою абсурдною, що я раптом розсміялася, відчувши, як сльози зібралися в кутиках очей.

— Ви не можете цього обіцяти. Це могло статися сьогодні.

— Але цього не сталося. Послухай, Серро, я — спадкоємець. Це частина мого життя. Ти не можеш і не маєш нести відповідальності за це. Розумієш? Я — той, хто маж дбати про тебе, не навпаки.

Звісно, йому було легко казати, це ж не він бачив власну смерть кілька годин тому з усіма подробицями. Та я не сперечалася. Я не могла вплинути на його рішення. Я ж бо лише помічниця, а не радниця.

Ніби відчувши, що слова вже не зарадять, він раптом притягнув мене до себе та міцно обійняв.

На мить я заціпеніла, не в змозі поворухнутися, а тоді відчула, як серце затріпотіло в грудях, і вперлася долонями у міцні груди.

— Ваша Високосте, це неприйнятно, — зауважила я.

Торн тихо засміявся, і його сміх відізвався приємною вібрацією в моєму тілі. Занадто приємною.

— Це лише обійми, Серро. Ти врятувала мене, і, вочевидь, ти досі налякана після нападу. Я подумав, що тобі це не завадить.

— Що ж, ви помилилися, — тихо пробурмотіла я, відчуваючи, як від брехні палають вуха, — Я вже не дитина.

І байдуже, що дитиною я не отримувала таких обіймів, відколи мама померла, навіть в найгірші дні, коли забивалася чи хворіла, про мене дбали лише інші слуги, та й те лише тоді, коли в них видавалася рідкісна вільна хвилинка.

Про більше ніколи не йшлося. Ніколи.

До сьогодні.

Навіть головна служниця ніколи не дозволяла собі відкриті вияви турботи чи тепла, а Торн… Старший принц так легко обіймав мене, ніби це було дрібницею.

Привітанням.

І він не відпустив мене, попри мою грубість, ніби точно знав, що, якщо зробить це, то я зламаюся.

Втім, я була практично впевнена у тому, що вже зробила це. Ще тоді, коли він привів мене до палацу, обробив рани на моїх долонях, і зробив своєю помічницею.