РОЗДІЛ 10

Серра

Я щойно пережила уявну смерть Торна, відвернула справжню, дізналася про те, що в мені таки є магія, просто ото геть не така, що могла б бодай на краплину покращити моє життя, і втратила свідомість посеред лісу.

Мабуть, я таки трохи шокована. На дрібку.

— Краще, — збрехала я. Хоча це була не зовсім брехня. Попри головний біль, слабкість і нудоту, принаймні я знову була при тямі.

— Не поспішай, — сказав він, коли я спробувала підвестися на ліжку, — тобі краще не робити різких рухів. Тілу потрібен час, щоб оговтатися після того, що сталося.

— Так, звісно.

Я не спромоглася б на якісь різкі рухи, навіть якби схотіла. Мені довелося кліпнути ще кілька разів, щоб прогнати плями перед очима, й зробити кілька жадібних ковтків зі стакану, наповненого прохолодною водою.

— Дякую, — зрештою видихнула я, коли в ньому вже нічого не залишилося.

Торн похитав головою.

— Це я мушу тобі дякувати. Якби не ти… Ця стріла вбила б мене, так?

Я не відповіла, не змогла змусити себе промовити бодай слово чи просто кивнути, тільки нервово сіпнула кутиками рота, і він кивнув, усе зрозумівши. Мені було зле. Я ніколи не хотіла бачити, як хтось помирає. І не хотіла казати комусь, що він ось-ось помре, чи ледь не помер. Навіть якщо це принц, для якого подібні пригоди — не дивина.

Досі не вірилося у те, що він був такий спокійний, незворушний, питаючи про це. Навіть я досі тремтіла на саму згадку про те, що бачила, а його перевʼязані долоні просто лежали на канапі, ніби геть нічого не сталося.

— Зрозуміло. Це було твоє перше видіння?

Цього разу я спромоглася кивнути, і Торн також кивнув, ніби в підтвердження власним думкам.

— Ти дуже швидко зреагувала. Молодець. Більшість банші, коли вперше бачать чужу смерть, деякий час залишаються дезорієнтованими і зазвичай не можуть нічим зарадити. Те, що ти зробила…

— Зробив би будь-хто на моєму місці, — похмуро промовила я, стискаючи пальцями колючу ковдру.

Я розуміла, що він хотів сказати, подякувати мені, але я не зробила нічого надзвичайного, лише штовхнула його. Цього могло не вистачити. Вбивця міг поцілити іншою стрілою. Міг підпалити іншу стрілу, міг підібратися до карети ближче і добити його чи нас обох.

Те, що він не помер сьогодні, було дивом.

І, звісно, була ще одна причина, з якої мені було важко прийняти те, що сталося.

Якщо я справді банші, якщо в мені увесь час була ця сила, чому ж тоді я не змогла зарадити смерті єдиної, кому було не байдуже до мене?

Важко зітхнувши, Торн провів долонею по волоссю. Він, звісно, не міг зрозуміти чому я раптом спохмурніла, коли мала б радіти тому, що член королівської родини в мене в боргу, а я не мала сил цим ділитися. Однаково вже нічого не змінити. Байдуже скільки я злитимусь на час чи власний дар, що прокинувся запізно. Я ж навіть не знала чи могла б якось зарадити маминій смерті. І вже ніколи не дізнаюся про це.

Раптом слина стала гіркою, і я відчула печіння в очах. Я не хотіла знову плакати в його присутності, тож спитала:

— Вибачте… Ваша Високосте, ви не могли б ненадовго залишити мене насамоті?

— Знову Високість? — спитав він з образою, — Я гадав, ми вже проминули цей етап, коли ти назвала мене на імʼя, а тоді обмацала у кареті…

Вирячившись на нього, я рясно зашарілася і заледве стримала бажання поцілити у спадкоємця трону подушкою з-під своєї спини. А тоді він тихо розсміявся, й моє тіло вкрилося сиротами.

Боги, цей сміх має бути під забороною!

— Це не смішно, Ваша Високосте. Я думала ви помрете.

В його очах знову зʼявилося тепло.

— Але ти мене врятувала. Серро, ти розумієш, що відтепер я — твій боржник?

— То, якщо я попрошу вас більше не фліртувати зі мною, ви припините? — спитала я без особливих сподівань, і вже знала, якою буле його відповідь, щойно Торн  вишкірився.

— В жодному разі, — майже з ніжністю промовив він, а за мить я таки поцілила в його обличчя подушкою. Ну, принаймні спробувала, оскільки Торн з легкістю спіймав її у повітрі.

—  Знаєш, це дивно. Ти так вперто відмовляєшся називати мене на імʼя, аж поки моєму життю не загрожує смертельна небезпека, але з легкістю кидаєш у майбутнього короля подушкою, —  зауважив він. Його плечі ледь помітно тремтіли від сміху.

Я була така червона від суміші сорому і роздратування, що, якби мала ще одну подушку, то спробувала б це повторити.

— Прошу вибачити, Ваша Високосте, — холодно промовила я, — Мені здалося, що вам незручно сидіти на цій канапі, і вам терміново потрібна подушка.

Це, звісно, анітрохи не нагадувало вибачення, однак Торн їх і не чекав. Він насолоджувався моєю грубістю. Його очі аж сяяли від веселощів.

Який же він дивак.

— Звісно, — гмикнув він, не приховуючи посмішки, а тоді подався уперед, просто до мене, на, дивлячись мені просто в очі, підклав подушку під мою спину, — Та, гадаю, тобі вона зараз більше потрібна.