9.4

Коли поза екіпажем почулися чужі голоси та кроки, двері відчинилися, і Торн підвівся, спираючись на цілу руку. Підвівся, а тоді обережно допоміг і мені підвестися з підлоги, всипаної склом. Він поправив міг плащ, пильно вдивляючись в обличчя, провів долонями уздовж моїх рук, спини, боків та живота намагаючись запевнитися у тому, що я справді ціла, і я побачила тінь полегшення у його очах, коли Торн знайшов підтвердження цьому.

В дверях застиг один з лицарів, яких я бачила раніше, після першого нападу. Тоді ж, коли познайомилася із старшим принцом. Він віддав йому честь та відзвітував:

​​— Ми прибули, щойно отримали сигнал тривоги від вас. Візника вбито отруйною стрілою. Ми вже шукаємо лучника, що зробив це, лицарі просто зараз прочісують ліс, — тоді лицар ненадовго замовк, роздивився уламки скла, розкидані по підлозі та стрілу, що стирчала зі стіни екіпажа, і знову перемкнув увагу на нас: — Що сталося, Ваша Високосте? Ви чи леді поранені?

— На щастя, ні, — спокійно відповів Торн, ховаючи долоню. Я хотіла було заперечити. Сказати, про те, що він насправді поранений, що треба перевʼязати йому руку, обробити рану, й витягнути шматок скла, та він самим тільки поглядом наказав мені мовчати і я підкорилася.

Торн почав переповідати нещодавні події, згадавши про те, що захисні чари чомусь не спрацювали, наголошуючи на тому, що усім треба бути насторожі, а також зібрати стріли та отруту, щоб дізнатися де вони були виготовлені, і сповістити родичів візника, виплатити тим компенсацію та потурбуватися про коней.

Увесь цей час я лишалася осторонь, ніби досі перебувала у полоні сну, спостерігаючи за їхньою розмовою через товщу води. Навіть не помітила, коли мої кінцівки стали ватяними, неслухняними, у вухах загуло, а перед очима потемніло.

Останнє, що я побачила, як Торн кинувся до мене, й цей збентежений вираз на його обличчі.

♜

— …Вона виснажилася, Ваша Високосте.

Голос був незнайомий. Я погано чула слова, бо у вухах досі стояв дзвін, голова гуділа, і кожен клаптик мого тіла відлунював ниючим болем, ніби після важкого дня у маєтку батька.

Тобто будь-якого дня.

— Ти впевнений? — на відміну від першого, другий голос я одразу впізнала. Тихий, стривожений. Лагідний.

Голос Торна.

Він лунав досить близько. Я припустила, що він стояв десь недалеко, можливо за кілька кроків від ліжка, на якому я лежала, намагаючись не стогнати. Навіть з заплющеними очима здавалося, ніби ліжко піді мною крутиться й хитається, як корабельна палуба.

— Якщо це було її перше провіщення…

— Я майже впевнений у тому, що це було вперше, — похмуро промовив Торн, — Вона була нажахана, не розуміла що відбувається. І вона була впевнена у тому, що не має сили.

На мить стало тихо. Я не робила спроб поворухнутися чи розплющити очі — не хотіла ризикувати посилити біль. А також хотіла почути що ще вони скажуть.

Той, перший, незнайомець, ледь чутно зітхнув.

— В такому разі вам немає чого хвилюватися. Дівчині просто треба трохи часу і спокою, щоб відновитися. Ця сила працює не так, як ваша. Ви навчені співіснувати з вашою магією, а сила банші схожа на раптовий спалах. Іноді трапляється так, що він надто… Спалахує.

— Тобто вона близька до вигорання? І так буде кожного разу?

— Складно сказати. З часом, можливо, вона навчиться контролювати це і помʼякшувати наслідки для свого тіла, але… Так, їй навряд вдасться уникнути таких нападів у майбутньому. Сила провісниць надто хаотична. Непередбачувана. Але вона її не вбʼє. Як я вже сказав, трохи відпочинку… Можливо, краплинка цілющого зілля, і вона буде як новенька. Вам дуже пощастило, що вона опинилася поруч і врятувала вас, Ваша Високосте. Нам усім пощастило. Ця дівчина зробила королівству неоціненну послугу.

— Так і є, — тихо відповів Торн, погоджуючись.

— Не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як здається. Головне, що ви її спіймали, й вона не забила голову. При таких нападах травми можуть бути серйозною загрозою, тож переконайтеся, що поруч завжди хтось буде.

— Неодмінно.

В словах старшого принца була обіцянка, і я не сумнівалася, що він її дотримається, навіть якщо це зробить моє життя ще дивнішим.

Незабаром я почула кроки, що віддалялися, а тоді тихе зітхання. Схоже, цей лікар, чи ким там він є, пішов, залишивши мене та Торна насамоті. Той підійшов до мене ближче, зупинившись просто біля ліжка, а тоді його тепла долоня обережно торкнулася мого чола, прибираючи з нього змокріле волосся.

— Ти мене налякала, — прошепотів він, не очікуючи відповіді. Та я однаково відповіла:

— Пробачте, Ваша Високосте.

Ці слова дерли горло, наче цвяхи. Здавалося, ніби я не пила води цілу вічність. Язик був якимсь обважнілим, неслухняним, від чого слова звучали геть не так, як треба.

З зусиллям я змусила себе розтулити очі, мружачись від світла, і лише за мить зрозуміла, що це полумʼя свічки, а не сонячні промені. А тоді розгледіла Торна, що схилився наді мною.

Ми були не в екіпажі, але і не в палаці. Кімната була маленькою та набагато скромнішою за мою нову кімнату. Зі старими, вицвілими шпалерами, маленьким вікном та потертими простенькими меблями.