9.3

♜

Я прокинулася від того, що Торн торкався мого обличчя, нависав наді мною у вузькому просторі, і на мить заклякла, не в змозі відрізнити дійсність від омани.

Він не був блідий. Не був поранений. Торн був живий, похмурий, схвильований, наляканий моїм криком. Його очі здавалися темнішими і глибшими, ніж будь-коли до цього. Геть не схожі на ті скляні, що я бачила раніше.

Я не розуміла що відбувається. Не розуміла як це можливо, щоб сон був настільки реальним. Біль був настільки реальним. І кров… Стільки крові…

— Агов, усе гаразд. Усе гаразд, чуєш? Це був лише сон, — шепотів він, намагаючись заспокоїти мене, — Дихай, Серро.

Його голос… Як в когось зі смертних може бути такий голос?

Я вдивлялася в його обличчя, намагалася сконцентруватися на його доторках, щоб довести собі, що це реальність.

Він живий. Він живий. Він живий.

Ця думка мала б заспокоїти мене, змусити моє серце битися повільніше, рівніше. Але воно не бажало спокою. Воно кричало про небезпеку.

Щось не так. Щось не так. Щось не так…

Мої щоки. Волога. Чорні сльози.

Я торкаюся шкіри на своєму обличчі, частково накриваючи пальці Торна своїми, а тоді нажахано хапаю ротом повітря. Я не розумію. Не розумію. Не розумію що відбувається.

— Усе гаразд, — повторює він. Його голос рівний, впевнений, попри хвилювання. Попри те, що сльози не бувають чорними. Попри те, що вони чорні.

— Торне…

Мій голос тихий, хрипкий, жалюгідний. Я вперше назвала його вголос на імʼя, відколи він мене про це попросив, і навіть не встигла цього усвідомити.

Я мушу сказати йому. Мушу попередити. Мушу попередити його про те, що бачила.

Але я не встигла. Я не мала часу. Сова ухнула, я почула відлуння свисту, й, схопивши Торна за плечі, кинулася із ним на підлогу, перш ніж стріла розбила вікно та врізалася у стіну.

Скло задзвеніло над нами, і Торн пригорнув мене, закриваючи від скалок власним тілом. Коні перелякано заіржали, візничий захрипів. Екіпаж струснуло, а тоді усе зупинилося.

Тільки тоді я усвідомила, що там, зовні, була ще одна жертва нападу. Той, кого я не врятувала.

— Торне… — ледь чутно повторила я, і мій голос був такий здавлений, такий тонкий, схожий на писк кошеняти.

— Т-ш-ш, тебе не поранено? — він був напружений, сканував поглядом оточення, прислухався до звуків, водночас намагаючись заспокоїти мене. Його долоні впиралися у підлогу по обидва боки від мене. Одна з них була порізана. В неї застряг уламок скла, на щастя невеликий, тож крові було небагато. Та навіть цієї дрібки вистачило, щоб уся кров відлила від мого обличчя.

Мої руки ковзнули вгору його торсом, шукаючи стрілу чи кров, і, коли я їх не відчула, ледь не розплакалася від полегшення.

— Кхм… Серро, — хрипко прошепотів Торн, досі нависаючи наді мною, — Я, звісно, ціную таку увагу до мене, і зовсім не проти продовжити… Але, гадаю, зараз не найкращий час для мого зваблення.

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти до чого все це, а тоді зойкнула та відсмикнула від нього руки, ніби обпечена, й спробувала заперечити. Пояснити.

— Це зовсім не…

Проте Торн не дозволив мені договорити. Він перервав мене з веселим блиском в очах. Таким недоречним, зважаючи на те, що його щойно ледь не вбили.

— Т-ш-ш, нападник досі може бути десь тут. Я вже атакував артефакт виклику та оточив екіпаж захисним заклинанням, але ми мусимо дочекатися підмоги.

А тоді я нарешті зрозуміла. Він не дуркує, не насправді. Це лише вдавання, маска, яку він надягнув заради мене.

Бо увесь цей час я не припиняла тремтіти.

Глитнувши, я прислухалася до тиші, намагаючись не зважати на близкість Торна, на запах його тіла, пряний та свіжий водночас, що оточував мене з усіх сторін, на жар його подиху, що обпікав мою шкіру, й на стукіт мого серця, що здавався гучнішим за пирхання коней по той бік стіни.

Схоже, тварини залишилися живі, на відміну від бідолашного візника.

Моє серце болісно стиснулося на саму думку про його родину, близьких  та друзів, що горюватимуть через його смерть. Через нездійсненні сподівання.

Та водночас я була щаслива. Така щаслива, що змогла відвернути бодай одну смерть. Одну трагедію.

Торн був живий. Його серце билося.

Воно билося, не простромлене гострою стрілою, а він всміхався мені, і я бачила ямочки на його обличчі, які не помічала раніше. Такі чарівні… Чарівні…

До появи підмоги, викликаної  Торном, минуло не більше кількох хвилин, та вони здавалися мені вічністю.

— Ваша рука… — тихо промовила я, намагаючись перемкнути свою увагу на його поранення. На будь-що, тільки б не думати про те, як він близько, як близько до моїх його вуста, як він турботливо закрив мене собою, коли вікно розбилося на друзки.

Я глитнула.

— Її треба обробити…