9.2

— Я вирішив, що ще неправильніше буде позбавити тебе вибору, — зрештою зізнався він, — Після усього, через що ти пройшла, після того, як ти вирішила ризикнути, тільки щоб захистити небайдужу тобі жінку, я не міг так з тобою вчинити.

Ці його слова влучили просто в моє серце, і я забула як дихати.

Він не хотів позбавляти мене вибору, бо це те, що робили зі мною усі довкола. Це те, що зробила мачуха, коли вирішила віддати мене заміж за покидька. Це те, що зробив мій батько, коли заплющив на це очі. Те, що зробив лорд Рам, коли намагався торкнутися мене, попри те, що я цього не хотіла.

Ніхто ніколи не питав мене чи хочу я жити в маєтку батька. Чи хочу я стирати пальці до крові, намагаючись змагатися з іншими служницями, що користувалися магією для тих самих справ.

Ніхто. Ніколи.

До нього. Бо чомусь йому було не байдуже. Чомусь для нього було важливо чого я хочу. Що я думаю про все.

Мої очі стали вологими, перш ніж я встигла це усвідомити. Перш ніж я відвернулася, щоб старший принц не побачив, що я плачу. Плачу, бо він — другий, хто був добрий до мене. Байдуже які в нього причини тримати мене поряд.

Я була така вдячна за це, але не могла змусити себе видавити з горла бодай слово. Тож я вдала, що сплю, як остання боягузка. А він вдав, що повірив у це. Як джентельмен.

Минуло кілька годин, перш ніж я задрімала насправді.

Я не одразу усвідомила, що сплю. Уві сні я досі була в кареті. Чула стукіт коліс по брунатній дорозі, ухкання сов, що вирушали на полювання уночі, цвіркунів та тихе посвистування вітру. Відчувала під собою мʼяку обшивку сидіння, й гладку поверхню стіни, що торкалася мого чола. Торн сидів навпроти мене, склавши руки на грудях, й дивився у вікно, ніби чекав чогось.

Він був гарним. Таким гарним, що я не могла відірвати від нього погляду, хоч і не хотіла бути спійманою.

Я була впевнена, він вкрав не одне серце цим обличчям, статурою, голосом… І тим, як ставився до інших людей.

Я не знала нікого, хто дбав би про незнайомців так, як це робив він. Нікого, хто впустив би мене до свого дому просто тому, що дізнався, що мені немає куди йти.

Навіть якщо усе це якийсь хитрий план, щоб впіймати тих, хто, можливо, мав стосунок до спроби мого викрадення, навіть якщо я потрібна йому лише задля того, щоб впіймати негідників “на живця”, він однаково зробив для мене більше, ніж будь-хто робив.

І моє бідолашне серце не знало як із цим впоратися.

А тоді… Щось сталося.

Заіржали перелякані коні, візник захрипів, ніби вдавився власним язиком, й екіпаж різко накрінився.

Час ніби сповільнився, тож я добре бачила і відчувала кожну деталь, та ніяк не могла відреагувати швидше, ніж стріла прохромила вікно екіпажа. Почувся дзвін. Скло пішло тріщинами, а тоді розлетілося на друзки, вкривши екіпаж зсередини гострими скалками. Я зігнулася, в паніці закриваючи руками голову, обличчя. Частина з них подряпала мою шкіру, занурилася в неї так, як мандрівник занурює втомлені ноги у чан з гарячою водою.

Коли усе зупинилося, я подивилася на свої зранені руки, що тремтіли від болю й переляку. Кров зробила мою шкіру вологою та липкою, але я майже не зважала на це.

Щось не так. Щось було не так.

Я підвела очі на Торна, і заклякла. Старший принц Південного королівства сидів, дивлячись порожнім, незрячим поглядом у стіну поряд зі мною. Його вуста були трохи розтулені, ніби він побачив щось, що його здивувало, але його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій.

Ні-ні-ні…

Його руки та ноги були неприродно розкинуті. Ніби в ляльки, якій хтось обрізав усі нитки.

Цього не може бути. Цього не може бути. Цього не може бути.

Він не рухався. Він не дихав. Він був такий блідий. Такий байдужий.

Неправильно. Усе це неправильно…

Його серце, простромлене стрілою, не билося. На сорочці під плащем зібралася червона кров. Вона скрапувала зі стріли, просочувала його штани та обшивку сидіння, повільно збираючись у калюжу на підлозі. Крапля за краплею.

Крап-крап-крап…

На мить мені здалося, що за вікном почався дощ. Але за вікном не було жодної хмаринки. Небо було чисте. Зоряне. Байдуже.

І все ж я чула його. Стукіт його крапель.

Крап-крап-крап…

От тільки це був не дощ.

Кров була усюди: густа і яскраво-червона. Здавалося ще трохи, і вона затопить екіпаж, і я потону в ній, просто разом із бездиханним тілом Торна. Принца, що врятував мене. Принца, що захистив мене від мачухи та лорда, що хотів скривдити мене. Зробити своєю власністю. Принца, що додав до нашої угоди умову, щоб я харчувалася тричі на день. Принца, що фліртував зі мною, а тоді просив вибачення, ніби моє бажання дійсно мало вагу. Ніби я була рівною. Байстрючка без дару, гнана усіма.

Його особиста помічниця.

Пальцями я стисла тканину плаща на власних грудях, марно намагаючись вдихнути повітря, однак не могла. Здавалося, ніби моє тіло забуло, як це робити. Здавалося, якщо моє серце стиснеться ще трохи, то розірветься, ніби гранат, що впав на землю, всіявши землю купою кривавих скалок.