РОЗДІЛ 9

Серра

Торн поводився дивно.

Звісно, оскільки ми не були надто близькі, я не могла напевно сказати що саме не так, однак це правда. Відколи він подав мені руку, щоб допомогти мені сісти в екіпаж, й влаштувався на лаві навпроти мене, Торн не промовив жодного слова. Тільки дивився у вікно, заглиблений у власні думки.

Це мало б задовільнити мене. Зрештою, коли він починав зі мною розмову, то переважно бентежив мене та змушував ніяковіти, навіть коли не загравав. А в останньому йому взагалі не було рівних, хай мене боги милують.

Та натомість викликало лише занепокоєння. А я і без того мала приводи для хвилювання.

Звісно, я не вірила у те, що старша служниця хотіла продати мене викрадачам і заманити у пастку. Авжеж ні. Ця жінка ризикнула своєю роботою, й віддала мені накопичені гроші. Вона сказала, що я заробила на них. Що я заслуговую на них більше, ніж будь-хто.

Вона була першою, хто добре поставився до мене, відколи померла мати, і мені було соромно через те, що ми взагалі мусили це перевіряти. Хоча я й розуміла, чому для Торна це важливо.

Після нашої розмови я і сама розуміла, що не зможу заспокоїтися, доки не запевнюся у тому, що старша служниця — не якась казкова лиходійка. Тож я була готова подолати довгий шлях та ризикнути своїм запасним планом.

За годину вечір за вікном екіпажу перетворився на ніч, й небо осяяв яскравий місяць. Я щільніше загорнулася у плащ, намагаючись влаштуватися на лаві, що, хоч і здавалася цілком звичайною, насправді мала обшивку, ще й, мабуть, зачакловану, бо я не відчувала куприком кожну нерівність та камінець на дорозі.

Притулившись лобом до стінки екіпажа, я заплющила очі, й задрімала під розмірений стукіт коліс.

Раніше мені не доводилося так довго їхати, щоб можна було задрімати. Єдиний раз, крім того, коли мене збиралися продати невідомо кому, і я познайомилася із принцем спадкоємцем, був той, коли моя мати померла, а батько прислав служника, щоб забрати мене з містечка, куди мама втекла після того, як завагітніла, й перевезти до його маєтку.

Я не хотіла їхати, та ще менше хотіла лишатися сама. Я гадала, що батько любитиме мене. Та я помилялася.

Принаймні він не дав мені померти з голоду, чи скніти у притулку. Я знала, що там мені було б непереливки. Хай яка жорстока бувала мачуха, там в мене було б більше ворогів, більше принижень. Місце, сповнене нещасних дітей та дорослих, нічим не краще за вʼязницю.

І ось, я знову їхала, не знаючи яким буде це нове місце, чи що на нас чекає.

За ті кілька годин до відʼїзду я небагато встигла дізнатися про Зорн. Крім того, що там мешкала найбільша вампірська коаліція, там також жили інші народи: тролі, гобліни, орки, фейрі, домовиці та навіть келпі. Щоправда, останні мешкали лише на околицях, ближче до бурхливої річки. Водний народець завжди живе десь біля водоймищ, навіть якщо ходить по суші.

Люди і ельфи, гадаю, також там живуть, хоча їх і небагато.

Хай скільки угод буде підписано, хай скільки дадуть обіцянок, це не зітре тисячі років історії. Ворожнечі. Часу, коли вампіри вбивали таких, як я, висмоктуючи з них життя разом з кровʼю.

Я намагаюся не зважати на це, але не всі такі ж лояльні.

— Ти не спиш?

Голос Торна вирвав мене з роздумів, і я розплющила очі. Крізь вікна до екіпажу пробивалося місячне сяйво. Воно перетворило його золотаве волосся на рідке срібло, освітлюючи обличчя принца достатньо яскраво, щоб я бачила, що він дивиться просто на мене. Пильно, вивчаючи.

Цікаво, як давно він це робить?

Ця думка обпекла мої нутрощі незвичним жаром, і я зашарілася, відвертаючись до вікна, ніби так могла заховатися, збільшити відстань між нами в цьому маленькому екіпажі.

Наші ноги були так близько, що навіть попри те, що я намагалася підібгати свої поношені черевикі під лаву, наші коліна майже торкалися. Я практично відчувала тепло, що линуло від нього.

Це було неприйнятно. Непристойно. Але наш екіпаж не залишав простору для пристойності, як і характер принца.

— Багато думок, — тихо промовила я собі під ніс, не сподіваючись, що він мене почує. Я не звикла до відвертих розмов. В маєтку батька я не мала ані друзів, ані достатньо часу для таких речей.

Якийсь час Торн мовчки роздивлявся мене, та, коли я вже вирішила, що він задрімав, раптом промовив:

— Я хотів залишити тебе в палаці.

Здригнувшись, я різко повернулася до нього та розгублено насупилася. Це зізнання наскочило мене зненацька. Я гадки не мала як ставитися до цієї новини. Образитися? Обуритися? Засмутитися?

Втім, він принц, ще й спадковий. Я навряд могла б заперечити проти будь-якого його рішення, навіть якби він наказав мені взяти голуба за чоловіка.

В будь-якому разі, це була б набагато краща партія, ніж лорд Рам. Навіть якби мій крилатий “чоловік” гидив на всі можливі поверхні, і мені довелося б прибирати за ним до кінця його недовгого життя.

Тож я нагадала собі про це, і про все, чим я зобовʼязана Його Високості, перш ніж спокійно промовити: