8.3

Вона спохмурніла ще дужче. Її пальці стиснули поділ сукні, ніби вона не знала куди їх подіти. Куди подіти себе.

— Ви дуже добрі, Ваша Високосте, — тихо промовила вона, намагаючись не дивитися мені в очі.

Я хотів розрадити її, та, здавалося, сказав щось не те.

— Пробач, я не хотів образити тебе, Серро.

На мить вона заплющила очі, ледь чутно видихнувши.

— Я знаю, Ваша Високосте. Хоч і не розумію чим заслуговую на таку доброту. Просто... Знаєте, я ніколи не жалілася. Хай як складно було чи боляче після важкої праці. Хай як мачуха ображала мене, чи як батько мене ігнорував. Я навчилася бути непомітною. І те, що ви сказали... Я ніколи не вважатиму себе леді. Можливо я і народилася завдяки батьку, і вдячна йому за те, що він не дав мені померти з голоду після смерті мами, але я в першу чергу її донька. І завжди буду. Мені не потрібен цей титул, чи визнання. Можливо мачуха так не вважає, але я ніколи цього не хотіла. Тому... Будь ласка, Ваша Високосте, забудьте про це. Моя кровна спорідненість із герцогом нічого не значить.

Я мав, що сказати на це. Багато речей, насправді. Й чимало з цього бажав висловити герцогу особисто. Та Серра не хотіла це обговорювати, тож я вирішив не наполягати. Так було на краще, принаймні на деякий час.

— Добре, якщо це те, чого ти хочеш.

Вона кивнула, досі скуто, проте, здавалося, трохи розслабила плечі.

— Дякую. То... Коли ми поїдемо?

На моєму столі досі лежала купка нерозібраних листів. Частина з них прибула вранці, незадовго до того, як Серра зайшла до мого кабінету, й серед них були надто важливі, щоб я міг ними знехтувати. Крім того, цей допит візничого... Якщо менталіст прибуде раніше, ніж ми повернемося...

— Я мушу закінчити з роботою тут, й віддати кілька розпоряджень. Гадаю ми поїдемо ближче до ночі. Тим часом слуги підготують екіпаж та речі у дорогу.

Було важко зрозуміти як Серра поставилася до цієї новини. Я відчував, що в якомусь сенсі вона закрилася від мене, але поки не знав як із цим боротись.

— Добре... Ви маєте якісь розпорядження для мене, Ваша Високосте?

Серра нарешті відірвала погляд від власних рук і вичікувально подивилася на мене.

— Так. Відпочинь.

Вона, однак, не сприйняла мої слова серйозно. Спохмурнівши, Серра невдоволено стиснула пухкі губи.

— Ваша Високосте, це не справжнє розпорядження, — заперечила вона.

— Ще й яке. Подорож буде довгою і виснажливою. Тобі знадобиться чимало сил. Тому я хочу, щоб ти поставилася до цього доручення з усією відповідальністю.

Їй не сподобалося те, що я сказав, та Серра більше не сперечалася, тільки невдоволено сопіла, а тоді повільно підвелася з крісла і вклонилася.

— Звісно, Ваша Високосте. Я зроблю усе можливе, щоб виконати ваше надважливе завдання.

Я всміхнувся. Мені подобався цей її мовчазний бунт у гострому погляді та впертість.

Хай як до неї ставилися у минулому, вона не розгубила силу духа.

А ще справді прагнула працювати. Це була доволі цінна риса, як для леді так і для помічниці.

Щойно вона вийшла з мого кабінету, мене поглинула робота. Через Харма я передав кілька розпоряджень іншим слугам, а тоді цілковито поринув у звіти та прохання.

Помітивши серед листів той, що належав герцогу, батьку Серри, я заціпенів від люті. Вона майже застелила мені очі, та я повільно видихнув, опанувавши себе, й змусив себе відкрити листа, втримавшись від усіх тих способів знищення паперу, які я собі уявляв.

Розгорнувши його, я приготувався до погроз, вимог, брехні, лестощів та інших неприємних речей, та  лише здивовано кліпнув. Мій погляд ковзнув кількома рядками, виведеними фіолетовим чорнилом.

"Ваша Високосте, приношу вам найщиріші вибачення за те, що сталося напередодні.

Прошу, попіклуйтеся про Серру".

Я перечитав їх кілька разів, перш ніж відкласти лист у бік. Не знав що й думати.

Враховуючи усе те, що я дізнався від Серри з того моменту, як ми познайомилися, вибачення та прохання попіклуватися про його доньку — останнє, що я від нього чекав.

Як людина, що дозволяла своїй дружині роками знущатися над власною дитиною, може просити про таке? Чи, можливо, це просто лицемірство? Спроба здатися кращим батьком, ніж він є, через мою прихильність до Серри?

Я не міг виключати ані того, ані іншого. Хай там як, це анітрохи не поліпшило мого ставлення до герцога. Скоріше навпаки, викликало злість та роздратування.

Краще б він написав своїй донці. Це перед нею він має перепрошувати. Це до неї він був жорстоким і байдужим усі ці роки, коли дозволяв герцогині принижувати Серру та змушувати до важкої праці.

Перед очима знову зʼявилися її зранені руки, і я зімʼяв листа, залишивши його без відповіді. Бо, якби я вирішив відповісти, я не зміг би стриматися від усіх тих різких слів, на які він заслуговував.

Можливо і варто було це виплеснути. Показати, що я не терпітиму такого ставлення до неї. Що тепер вона під моїм захистом. Байдуже від викрадачів, негідника-нареченого чи власної родини. Хай хто посміє образити її — матиме справу зі мною.