7.4

— Ми домовлялися щодо флірту, — спокійно промовив він.

— Ну!

— Це не флірт, Серро, це висловлення вдячності, — заявив цей… Цей…

— О, то ви так дякуєте усім своїм радникам та міністрам?!

— Не дякує, пані, — холодним тоном здав Харм старшого принца.

На мить обличчя Торна спохмурніло, а тоді він раптом всміхнувся й повільно посунув у бік свого… Якщо чесно, я досі не зрозуміла хто він. Радник? Дворецький? Друг?

— Маєш рацію, я тобі не віддячую, як належить..

— Ваша Високосте, навіть не дума… — та старший принц вже сплів їхні пальці та підніс до своїх губ.

— Дякую, — підморгнув він, — Що я без тебе робив би?

Харм одразу ж витер пальці хустинкою, не приховуючи огиди.

Я миттю відчула себе зайвою в кабінеті, й відвернулася, аби дивитися в будь-який бік, крім їхнього. Зрештою, якщо тут зараз станеться замах на старшого принца, принаймні я не буду свідком злочину.

Та, на мій подив, голос Харма був такий самий крижаний, як завжди:

— Без мене ви б давно пропали, Ваша Високосте, і ви це знаєте. Я буду вельми вдячний, якщо ви не залицятиметеся до мене, й надалі підтримуватимете зі мною виключно робочі стосунки.

Я приховала сміх за кашлем та скоса поглянула у їхній бік, та зіткнулася з уважними очима Торна. На його губах світилася тепла, майже юнацька посмішка.

— Тепер усе добре? — спитав він, і я вражено застигла.

Невже усе це тільки щоб я не сердилася?

Та ні, звісно це дурня, — сказала я собі. Та, попри це, в грудях наростало тепло.

— Так, але я згодна з паном Хармом. Якщо ви і надалі усіх цілуватимете, без непорозумінь не обійтися. Будь ласка, тримайте себе у руках.

— Гаразд-гаразд, — Торн ніяково потер шию, а тоді повернувся на своє місце, — Але ти маєш рацію щодо Зорну. Не знаю чи це лише проміжний пункт, чи саме там ховаються жертви, але нам треба перевірити цю теорію.

Я кивнула, відчуваючи полегшення. Врешті решт я правильно вчинила, коли вирішила розповісти йому. Він не розсердився, і дослухався до моїх слів.

І, можливо, це когось врятує.

— Добре, — кивнула я, — Тоді я… Можу виконати ваше наступне доручення?

Цього разу він не квапився з відповіддю. Його задумливий погляд ковзнув по моєму обличчю, тоді ненадовго затримався на записниках на його робочому столі, й очі старшого принца ледь помітно спалахнули.

Готова закластися — саме тоді в нього зʼявилася ідея, яку Харм анітрохи не схвалював, бо водночас позаду почулося тихе зітхання.

Я навіть озирнулася до нього, сподіваючись отримати якийсь натяк, та його обличчя було геть непроникним. Ніби суцільна камʼяна маска.

— Мені треба, щоб ти розповіла мені, чому ти обрала саме Зорн.

Не знаю що я очікувала від нього почути, але точно не це. Хоча це мало бути очікувано, враховуючи висновок, якого ми дійшли.

— Я вже казала, що тікала, — тихо відказала я, і він кивнув.

— Так, від мачухи та небажаного нареченого. Але не казала чому саме туди. В королівстві чимало міст та селищ, в яких можна загубитися. Безпечніших, ніж місто вампірів.

Він не казав “безпечніших для дівчини”, бо усі, навіть більшість демонів, уникали відвідувати його. Зі зрозумілих причин.

Ніхто не хоче, аби хтось напився його крові.

Я облизала пересохлі губи, усвідомлюючи, що, якщо розповім про старшу служницю, піддам її підозрам. І, якщо її викличуть на допит, рано чи пізно моя родина дізнається що вона допомогла мені.

Я не хотіла бути причиною неприємностей для єдиної жінки, що була доброю до мене в тому домі, нехай навіть наприкінці. Та який в мене був вибір?

— Власник місцевого закладу був у боргу перед деким, хто допоміг мені. Той сказав, що я отримаю роботу і прихисток, якщо поїду туди. Без магії… Я знала, що мені буде непросто отримати роботу деінде. Тому я вирішила, що вампіри — менше із моїх лих.

Торн міцно стиснув щелепи. Я здогадувалася про що він думав.

Чи не відправили мене у пастку, під прикриттям “допомоги”? Чи це не вампіри стоять за усіма цими зникненнями?

Останню тисячу років вони купували кров в охочих донорів. Їхній лідер заборонив нападати та вбивати задля харчування. Натомість правлячі родини забезпечували кровʼю малозабезпечені сімʼї та сімʼї з дітьми.

Вампіри уклали мир з іншими расами, однак чи всі дотримувалися цих правил? Чи, можливо, хтось вирішив, що не хоче платити за кров, коли може отримати її безкоштовно?

Від однієї думки про те, що я могла стати харчем для ікластих, тіло пройняло тремтіння, й по спині війнуло холодом, але я не могла прийняти того, що старша служниця справді бажала мені зла.

Ні, звісно ні. Вона усе життя працювала на мого батька. Як вона могла бути повʼязана із серією викрадень?

До того ж, якби старша служниця справді продала мене їм, і мала стосунок до зникнення інших, хіба вона залишалася б працювати в тому домі?