7.3

— Будь ласка, не стій, — він вказав на вже знайоме крісло поряд зі мною, і я миттю скористалася нагодою, вдячна за те, що маю куди себе подіти, що зробило моє тремтіння не таким помітним, — Чаю? — запропонував Торн, та я лише похитала головою.

Боюся, в нинішньому стані я не зможу тримати чашку.

Прокляття, він таки читав мене. Втім, я ніколи не вміла добре прикидатися. Й, відколи увійшла до його кабінету, поглянула на розгорнуті записники принаймні двічі.

— Так, я… — мій голос був хрипким, ніби від спраги. Та, звісно, це був лише наслідок хвилювання. Я мала що втрачати, тож не чекала, що це буде легко, — Зізнаюся, вчора я трохи знудилася, чекаючи на ваше повернення.

Старший принц виразно вигнув брову, певно неправильно витрактувавши мої слова, тож я квапливо пояснила:

— Звісно, я не скаржуся, просто… Я не стрималася та погортала звіти… Принаймні частину з них, поки не задрімала. Знаю, мені, мабуть, не варто було, але ніхто не давав прямої заборони, тож… Я вирішила трохи згаяти час.

Я обережно добирала слова, слідкуючи за реакцією старшого принца, однак, на відміну від мене, його було важко прочитати. На перший погляд, його обличчя здавалося розслабленим, та постава вказувала на зібраність. А ще цей його погляд, що ніби бачив мене наскрізь… Усе це збивало з пантелику.

— То ти читала їх? — рівним тоном спитав він. Я з усіх зусиль намагалася вловити в його голосі натяк на несхвалення, роздратування чи злість, однак не могла зрозуміти його реакцію, тож просто приречено кивнула.

— Я перепрошую, якщо це було неприйнятно… — я приготувалася вдатися до вибачень, благань, якщо доведеться. Я не могла просто зараз залишитися з мачухою сам-на-сам, бо знала — цього разу вона не зволікатиме із тим, щоб продати мене якнайшвидше. Однак моя тирада була перервана ще до початку.

— І що ти про це думаєш?

Я кліпнула. Тоді ще. Певно мені почулося. Не може такого бути, щоб старший принц справді питав мене про це, бо хотів почути мою думку. І все ж… Він питав. Справді.

— Що?

— Так. Адже ти дійшла якихось висновків, справді? Інакше не зізналася б у тому, що читала їх, бо тебе лякає моя реакція. Ти боялася, що я розсерджуся, і це зрозуміло, адже ти тільки-но почала почуватися у безпеці. Досі боїшся. І все ж вирішила ризикнути, бо вважаєш, що це важливіше за те, що може трапитися із тобою.

Я глитнула, вражено дивлячись на нього. Кожне слово Торна влучало просто в ціль.

— Не бійся, — мʼяко додав він, — Я не каратиму тебе за цікавість. Тим паче, як ти справедливо відмітила, прямої заборони не було. Крім того, навіть якби так сталося, що ти тим чи іншим чином порушила мою довіру, я однаково не дозволив би твоїй родині чи лорду Раму забрати тебе.

— Але… Чому?

— Бо майбутній король мусить дбати про всіх своїх підданих. Навіть якщо вони дуже цікаві.

А тоді старший принц підбадьорливо всміхнувся мені, лише посиливши моє збентеження та розгубленість.

— Мушу віддати належне твоїй сміливості. Не кожному, зокрема у твоїй ситуації, стало б її, щоб ризикнути, щоб комусь допомогти.

Я похитала головою, почуваючись… Дивно. Настільки, наскільки це можливо.

— Ви ж ще навіть не знаєте чи моя ідея буде корисною. Можливо ви це вже знаєте, або мої судження помилкові…

— І все ж тобі не байдуже, — зауважив він, — А це щось та й означає. Я хочу почути те, що ти скажеш.

Я схрестила вказівні пальці рук, що лежали на моїх колінах, намагаючись заспокоїти схвильоване серце та впорядкувати думки.

— Гаразд… Я не встигла прочитати усі записи, але дещо… здалося мені підозрілим.

Я ніяково засовалася на місці, коли уважний погляд старшого принца сконцентрувався на мені. Було б набагато легше, якби він не виявляв аж такої цікавості.

— Продовжуй, будь ласка.

Його голос був мʼякий, заспокійливий, тож я зчепила пальці на руках, намагаючись дати раду зрадницькому тремтінню, й зітхнула:

— Гаразд, крім очевидного, що усі жінки, зниклі за останній місяць, ймовірно, самі прийшли туди, де сталося зіткнення… Дороги, якими їх, як вважається, могли увезти, сходяться у двох місцях: на півночі, в містечку Таттані, та…

— У Зорн, на півдні.

На мить в очах старшого принца зʼявилося розуміння. Вогонь, трохи схожий на той, що я бачила в очах садівника, коли той вигравав у кухаря у кістки.

— Ти казала, що збиралася до Зорну, перш ніж тебе спробували викрасти? — спитав він, впʼявшись у мене очима. Я кивнула, оскільки не мала причин брехати.

— Я не знаю чи це співпадінння… Чи тому я звернула на це увагу. Зрештою, те, що там сходяться дороги, не значить, що жертв везли саме туди. Але, якщо звʼязок є…

Я не договорила, бо раптом Торн підвівся, обійшов стіл, присів переді мною на одне коліно, й, обхопивши пальці однієї руки, підніс до своїх губ та поцілував. Тепло від його подиху пройняло мене до самих кінчиків пальців.

Спалахнувши, я вирвала долоню з його руки, й зраджено притисла її до грудей.