РОЗДІЛ 7

Серра

Нарешті повернувшись на своє робоче місце після довгих блукань, я збиралася одразу передати Торну ті звіти, які він просив. Олнак Харм, його… Дворецький чи хтось типу правої руки, радника, повідомив, що він відбув у важливих справах. Тож я стала чекати на його повернення.

Чекала… Чекала… І чекала.

Отримала кілька листів, завела список відвідувачів, пообідала на вимогу Нори, що нагадала про одну з умов мого контракту, щойно я спробувала відмовитися від їжі… Однак Торн так і не повернувся. Ані за годину, ані за дві.

Зрештою я настільки знудилася, що потягнулася до одного з записників, підчепивши край обкладинки вказівним пальцем.

Я не збиралася читати його, принаймні від початку, нагадавши собі про те, що влізати у секретні матеріали без дозволу у свій перший день — це погана ідея. Можливо найгірша. Я хотіла бути корисною, а не розлютити старшого принца настільки, аби він пошкодував про своє рішення. Тож я прибрала руку і просидила так ще трохи.

І все ж мій погляд раз-у-раз зупинявся на записниках. Звітах про зниклих людей. Списку, до якого могло додатися моє імʼя.

Тоді я озирнулася. Харм та Нора не спостерігали за мною, чи принаймні не робили цього відкрито. Також, попри те, що Торн не прийшов, в мене ніхто не забрав ці звіти. Отже… Чи можливо що доступ до них не такий обмежений, як мені здавалося?

Я не знала напевно, але ж мені ніхто прямо не забороняв туди зазирати?

Зрештою, цікавість перемогла, і я витягнула один з записників зі стопки, розгорнувши його на першій сторінці. Я чекала, що там будуть тільки імена і дати, проте помилилися. Там були портрети, свідчення, дати, навіть фрагменти мап, на яких було зазначено де жертву бачили востаннє, й анкети підозрюваних.

Хтось провів кропітку роботу, щоб зібрати усі дані, і я не могла не віддати цьому належне. І… Мушу зізнатися, це затягувало так само сильно, як і жахало. Я не могла відірватися, вивчаючи анкету за анкетою, опитування за опитуванням. Стільки жертв з самих різних куточків королівства, стільки підозрюваних, і так мало розкритих справ. Катастрофічно мало.

Дехто з них вже, певно, постарів, якщо досі живий. Мабуть, якби вони раптом повернулися, рідні їх вже не впізнали б. Рідні, що, впевнена, шукали їх не для того, щоб продати багатим збоченцям. Яким не байдуже до них та їхніх почуттів.

Для них це справжнє горе, а не просто зірвана вигідна угода.

В якийсь момент я вже не могла абстрагуватися від цих думок, тож повернула записник у стопку й обхопила себе руками. Я сиділа так кілька хвилин, намагаючись притлумити порожнечу в грудях від думки про те, що єдина людина, якій було не байдуже до мене, померла і назавжди залишила мене.

Зазвичай я уникала думок про маму. Було надто сумно, а за купою роботи я не мала часу сумувати. Але зараз…

Торн дав мені лише одне завдання, й тепер, коли в мене було досить часу для байдикування, я не могла дати цьому ради. Тож я знову потягнулася по записник, і продовжила читати.

Я не була впевнена скільки справ вивчила за той день, але мені здавалося, що я почала щось розуміти. Щось… Але повіки чимдуж важчали, і я почала куняти.

Коли за вікном зʼявився місяць, й мої очі втомилися від тьмяного світла свічки, я нарешті зупинилася, широко позіхнула й заплющила очі… Лише на хвильку! Я зовсім не збиралася спати. Адже мала стільки усього розповісти старшому принцу після його повернення!

І все ж я задрімала, не дочекалася його, й розплющила очі вже вранці, у відведеній мені кімнаті, в ліжку, вдягнена до сну.

Мабуть хтось переніс мене, а слуги перевдягнули…

Раптом від цієї думки стало дуже соромно. Я ж бо не дитина, і цілком здатна зробити це сама! Чому мене просто не розбудили?

Я сіла у ліжку, намагаючись зігнати фарбу з обличчя.

Що зроблено, те зроблено. Однаково вже нічого не змінити, тож не варто навіть говорити з кимось про це. Це аж ніяк не допоможе іншим серйозно сприймати мене. Краще наступного разу просто піти, перш ніж знову закуняю.

Раптом почувся тихий стукіт у двері, і я підвелася, перш ніж вони відчинилися.

— Пані, це Нора. Ви вже прокинулися? Я принесла вам сніданок.

— Так, звісно, дякую.

Мені було важко звикнути до таких змін, як особиста служниця, окрема кімната чи сніданок, який тобі приносять, щойно ти розплющиш очі. Звісно, це були добрі зміни, оскільки мені не доводилося бігти наввипередки з іншими служницями, щоб не залишитися без пісної каші на сніданок, яка мала стільки ж смаку, як вода. Та я однаково почувалася не на своєму місці. І не могла не думати про те, як воно буде — знову повернутися до правил старого життя.

“Не звикай, — казала я собі, — Це тимчасові блага. Вважай, що тобі пощастило, але памʼятай, що це колись закінчиться”.

І все ж, снідаючи найсмачнішим омлетом в моєму житті, я гадала, що ніколи не зможу їсти пісну кашу як раніше.