6.2

♜

— Що думаєш? — спитав я Двейна, щойно ми закінчили з опитуванням сусідів. Як на того, хто мав відносно слабкий ментальний дар, він непогано зчитував людей: їхні емоції, характери та брехню.

Він сховав записник у кишеню, подивився мені просто в очі, й промовив:

— На мою думку, з цією парою щось нечисто. Звернув увагу на те, що говорила переважно жінка, аж поки він не втрутився?

— Можливо він просто суворий і мовчазний?

— Ні, не думаю. Те, як він тримав дружину, не було схоже на обійми люблячої людини, що хоче підтримати. Скоріше це були обійми “тримай язика за зубами, інакше пошкодуєш”. До того ж вона здавалася досить знервованою. Не сказав би, що вона боїться чоловіка, але…

Я кивнув, за той рік, що я працював із Двейном, він ще жодного разу не помилявся, тож не мав причин не довіряти його судженням.

— Гаразд. Тоді дочекаємося, коли дружина залишиться сама, і повторимо допит. І оглянемо їхній дім, особливо підвал та горище, просто щоб запевнитися, що вони не утримують дівчину там. Я дістану дозвіл на проникнення, а тим часом нехай хтось постійно слідкує за подружжям та обома будинками.

— Так, Ваша Високосте.

Я міцно стиснув губи, й перемістився, намагаючись не реагувати на звернення, що завжди мене дратувало. Ніби прірва між мною та іншими людьми. Я знав, що вона лише зростатиме, коли я посяду місце батька, це було неминуче, і все ж, тут, на службі, я сподівався ненадовго забути про це й про корону, що на мене чекала.

Та, звісно, було наївно думати, ніби я справді зможу.

♜

— Торне, синку, як просувається справа? — спитав батько. Я знову застав його в кабінеті за роботою. Чимало документів, що проходили через палац, потребували ознайомлення, підпису та рішення самого короля.

Я наблизився до його столу та зупинився неподалік від крісла, не збираючись сідати. Якщо ми маємо рацію, і жертва справді десь там, не можна витрачати час на відпочинок..

— Мені потрібен ордер на обшук будинків останньої жертви та її сусідів, — рівним тоном промовив я, — На допиті вони поводилися доволі підозріло. Здавалося, чоловік намагався проконтролювати, щоб його дружина не бовкнула зайвого. Та й він сам, щойно випала нагода, перемкнув нашу увагу на мандрівний караван. Звісно, цю теорію також слід перевірити. Ми опитаємо місцевих та обʼявимо членів каравану у розшук. Щойно ті проминатимуть лицарів, їх покличуть на допит.

Батько відвів погляд від паперів і поглянув просто на мене. Часом було неможливо зрозуміти про що він думає. Зараз — саме такий випадок.

— Добре, я його випишу негайно.

Діставши новий лист пергаменту, батько взявся за перо, й незабаром я мав дозвіл, скріплений магічною печаткою.

— Дякую, батьку. Мушу вертатися. Не можна втрачати час.

Він кивнув. На мить мені здалося, що його щось тривожить, але я не міг залишитися, щоб розпитати батька. Не зараз. Навідаюся до нього пізніше.

♜

— Я отримав дозвіл, — повернувшись до Двейна, що саме спостерігав за будинком сусідів до прибуття другого підрозділу, я вийняв документ з плаща. Він поглянув на нього лише мигцем, й ледь помітно кивнув, — збирай наших.

— Коли починаємо?

Я рухнув пальцями, прикликаючи силу. Вона відізвалася так само слухняно, як ручний грифон приносить палицю, що ловить у повітрі. Долоні приємно поколювало, ніби в передчутті.

— Негайно.

Якщо за цим стоять сусіди, ми вже втратили чимало часу.

На щастя, двічі повторювати не довелося. Перш ніж розпочати, ми розділилися на дві групи й оточили обидва будинки магічними барʼєрами, що в разі чого не дозволили б зловмисникам втекти за допомогою порталу чи артефакту переміщення. Хтось обовʼязково мав чатувати під вікнами, у головних виходів та дверей підвалу. Хтось мав увійти через горище. Усе це від заклинанням невидимості, з підмогою, що чекала команди на вулиці.

Я був у складі другої групи, що мала перевірити дім сусідів, й моя магія стала у пригоді, оскільки я міг бачити усе, чого сягало світло. Звісно, не так добре, якби дивився безпосередньо на якийсь предмет, та все ж міг вловити обриси та рух усього, що було в кімнаті через стіну.

Перша, та що була найближчою до нас, виявилася порожньою, як і друга, і горище. Залишався тільки підвал, однак всередині було занадто темно, щоб я міг його перевірити.

Звуків також не було чутно, однак будинок виявився порожнім. Ніхто не бачив, щоб вони виходили, тож це було єдиним місцем, де вони могли бути.

Кивнувши іншим членам групи, я дав знак вибити двері, й ми увірвалися до підвалу, готові втрутитися, якщо доведеться, от тільки так і завмерли на порозі.

Я скинув долоню вгору, прошепотів заклинання, й з моїх пальців зірвалося сонячне світло, освітивши підвал.

Він був невеликий, сирий та запилений. В повітрі тхнуло пліснявою та брудом. Стеля та кутки були вкриті павутинням, як і майже всі речі, й стара деревʼяна шафа, що стояла під стіною. Усе, крім крісла, що стояло посередині, та мотузки, що валялася на підлозі.