РОЗДІЛ 6

Торн

Роботи виявилося більше, ніж я розраховував. Заледве я встиг розібратися зі звітами підлеглих, як отримав повідомлення про нове зникнення, цього разу на сході королівства. Туди вже відбула група слідчих, щоб опитати свідків та сусідів жертви, і я мав приєднатися до них якомога швидше, тож доручив Харму зустріти Серру, щойно вона повернеться з архіву.

Звісно, я радше сам зустрів би її, однак не міг нехтувати своїми обовʼязками.

Сидячи в кабінеті викраденням не запобігти. Іноді доводиться і болотами побігати, і через колючі кущі продиратися.

Визнаю, коли я тільки взявся за цю справу, то був налаштований вельми оптимістично. Я гадав, що, якщо піднапружитися та сумлінно працювати, ми впораємося з пошуком жертв та викрадачів за тиждень… Можливо ще кілька днів.

Та ці надії розбилися о стіну суворої реальності.

Як виявилося, злочинці бувають дуже-дуже обережними, і не завжди роблять помилки.

Так, можливо ми впіймали візничого, і, покопавшись у його макітрі, зможемо дізнатися більше, та я не здивуюся, якщо ми просто вийдемо на ще одного виконавця, й знову зайдемо у глухий кут.

♜

Я приєднався до слідчої групи якраз посеред опитування сусідів — молодої сімейної пари. Жінка з хустинкою на голові була такою схвильованою, що ані на мить не випускала лікоть чоловіка.

Мій помічник, Двейн, тримав у руці перо та записник, фіксуючи їхні свідчення.

— То це був останній раз, коли ви бачили сусідку? — спитав він.

Жінка зблідла та часто-часто закивала, підтверджуючи його слова.

— Так. Кель часто ходила до лісу, збирала цілющі трави для старого аптекаря. Той вже не може — здоровʼя не дозволяє, хворі спина та коліна, тож він платить їй за роботу. Вона також часто набирає ягід та грибів, а потім несе на ринок та в крамничку кондитера, але її відучора ніхто не бачив.

— То кажете вона не поверталася з лісу?

— Принаймні цього ніхто не бачив. Вона навідалася б до крамниць, якби повернулася.

— Ви не думали, що вона вирішила поїхати з міста? В неї були проблеми? Конфлікти з кимось?

— Ні, що ви… Кель усі любили. Знаєте, її виховував дідусь, колишній мисливець. Він дуже любив онуку. Навчив її усього, що вмів. Шкода, що помер рік тому… Відтоді усе містечко нею опікувалося. Така добра дівчинка… І такий жах. Зникла у лісі, зовсім сама, бідолашна…

Жінка схлипнула, витираючи сльози хустинкою, поки чоловік обіймав її за плечі, втішаючи.

— Це міг бути дикий звір? — спитав я.

— Ні, звісно ні. Там ніколи Кель не єдина, хто ходив до лісу. Він маленький. Якби там зʼявилося чудовисько, усе місто вже знало б про це. Ніхто не пустив би її у небезпечне місце. До того ж, наші мисливці вже перевірили кожну нору та кожне дерево. Навіть обійшли усю річку. Ані крові, ані кісток. Це точно викрадення.

— У вас є ідеї хто міг за цим стояти? Можливо хтось з місцевих?

— Що? — жінка здавалася по-справжньому нажаханою та обуреною через це питання, — Звісно ні! В нас добре містечко! Так, можливо не всі посміхаються і вітаються при кожній зустрічі, та ніхто з місцевих не пішов би на таке жахіття!

— Звісно, — спокійно промовив Двейн, — Перепрошую за це питання. Ми мусимо пропрацювати усі можливі версії. Тоді, можливо, хтось з приїжджих? Мандрівні торговці? Тощо?

— Таких тут небагато, й усі вони як на долоні. Як ви розумієте, це невелике містечко, де нечасто побачиш нове обличчя. Тут багато не заробити, й подивитися немає на що, тож торговці та мандрівники надовго не затримуються.

— І все ж?

— Зараз єдиний чужинець — орк, Шеннвет, мешкає у таверні Зірка, — промовив чоловік, — В кімнаті номер три. Але він не зміг би непомітно провести туди Кель. Це точно. Я б поставив на мандрівний караван, що проминає наш ліс тричі на рік. 

— Точно! — жінка знову закивала, — Вони якраз мали їхати того дня, коли Кель зникла!

— І ви згадуєте про це тільки зараз? — в голосі Двейна забриніла сталь. Я розумів його почуття, однак нам не варто було зриватися на свідків. Це могло зробити їх неговіркими, що ускладнило б наше завдання.

— Я розгубилася! — промовила вона, — Ми всі дуже хвилюємося за Кель, невже ви гадаєте, що ми могли б спеціально змовчати про таке?!

— Звісно ні, — спокійно промовив я, вирішивши взяти допит у власні руки, — Мій помічник не хотів образити вас, пані. Повірте. Але це не перше зникнення за місяць. Усі жертви — жінки та молоді дівчата. Зараз усі сили королівства направлені на їхній пошук. Зрозумійте, будь ласка, його почуття.

Чоловік невдоволено стиснув губи, та жінка, попри образу, поставилася до цього з більшим жалем.

— Звісно. Це жахливо, ми розкажемо вам усе, що знаємо про цей караван, правда, любий? — вона озирнулася до нього, і, щойно той кивнув, промовила: — Він подорожує усім королівством. Як ми вже згадували, вони проминають наш ліс тричі на рік.

— Це великий караван? — спитав Двейн, знову нотуючи.

— Для нашого містечка? Дуже. Там і торговці, і артисти. Зʼявляються на один день, а тоді їдуть далі. Ніде надовго не затримуються.