5.4

Якийсь час він уважно дивився на мене, ніби обмірковував чи варто мені допомагати, чи викликати варту, щоб ті вигнали дивну дівчину геть. Звісно, це мені б теж допомогло, але я сподівалася уникнути безглуздої ситуації з поясненням, що я не якась крадійка.

На щастя, він, схоже, вирішив, що я надто дурна, щоб бути небезпечною, тож лише крутнувся, повернувши у бік найближчого коридору, й спокійно кинув через плече:

— Я покажу. Ходімо.

Я не була впевнена у тому, що він дійсно знає дорогу, й відведе мене до архіву, однак вибору в мене не було, тож я поквапилася за ним.

Проминаючи сходи, я спитала:

— Як тебе звуть?

Замість відповіді, він кинув на мене виразний погляд, та промовив:

— Хіба не прийнято спочатку називати себе на імʼя?

Хіба?

Звідки ж мені знати? Мене не виховували як аристократку. Але я не збиралася скаржитися на це дитині, тим паче такий дивній. Тож, проковтнувши бажання кинути у відповідь якесь їдке зауваження, просто назвала своє імʼя.

— Можеш звати мене Серра.

Хлопчик вигнув брову.

— Просто Серра? Без титулу?

— Це зайве, — я похитала головою, не вагаючись.

І чому це так важливо? Для Торна, для Нори... Так, мій батько герцог. Але, якби мама була жива, він навіть не знав би мого імені. Я не жила б у маєтку, і, мабуть, була б набагато щасливіша...

Яке має значення титул, коли я насправді нічим не відрізняюся від інших слуг? Я ніколи не вважала себе вищою за когось.

— Я Рен, — зрештою промовив хлопчик, не дивлячись на мене.

— В тебе не буде неприємностей через те, що ти гуляєш тут, з дорослими підручниками? — спитала я.

Звісно, я була вдячна йому за допомогу, та добре памʼятала, як мачуха гнівалася, коли я швендялася де не слід, й тим паче чіпала речі, які не належить. Якось мене так відходили палицею, що я потім аж до ночі плакала.

Я б ніколи не побажала такого жодній дитині.

Та Рен був доволі спокійним. Він впевнено йшов уперед, не як дитина, що боїться покарання. Можливо йому справді дозволили вільно переміщатися палацом, поки його батьки чи опікуни працюють? Якщо так, не думаю що це цілком безпечно.

— Я б не робив цього, якби не мав дозволу, — спокійно відповів він.

— Що ж, добре, — трохи розгублено пробурмотіла я.

Не те, щоб я мала багато досвіду спілкування із дітьми, але цей хлопчик... Трохи дивний, хіба ні? Хіба усі діти такі в його віці?

— Вам не слід ходити палацом без супроводу, якщо ви не знайомі з його мапою, — зауважив він, ніби між іншим, — Тут доволі легко заблукати.

— Я не думала, що за годину не зустріну жодної служниці, в якої можна спитати дорогу.

І не думала, що заблукаю. Це ж треба так осоромитися на першому ж дорученні! Сподіваюся ті звіти були потрібні не терміново, і Торн не розсердиться через затримку.

— В цей час вони в іншій частині палацу, якщо тільки їх не викликають. Ви звикнете. До речі, ми прийшли.

Він зупинився перед двостворчатими дверима й озирнувся.

— Це архів? — спитала я.

На жаль, двері не мали відповідної помітки, щоб запевнитися у цьому, тож, коли Рен кивнув, довелося повірити йому на слово.

— Бувайте, Серро, — промовив він, гмикнувши, — Сподіваюся ви не заблукаєте на зворотньому шляху.

— Так, дякую за допомогу, Рене.

Хлопчик кивнув, тоді крутнувся на п'ятах та повільно пішов коридором, залишивши мене перед дверима.

На щастя, за ними справді виявився архів, і не порожній, як ті коридори палацу, а з доглядачем архіву — старим високим худим ельфом у білій мантії, з такою довгою бородою, що вона ледь не сягала пояса.

Помітивши мене, він примружився, намагаючись розгледіти моє обличчя крізь скельця круглих окулярів, а тоді раптом посміхнувся.

— Яка радість бачити тут нове обличчя! Що привело вас сюди, пані?

— Вітаю, — на щастя, я не забула про ввічливість, — Я Серра, помічниця старшого принца. Його Високість доручив мені принести йому звіти щодо зникнення мешканців королівства за останні сто років.

Доглядач архіву кивнув, підняв руку й крутнув пальцями у повітрі. До його рук одразу ринули документи, які були потрібні.

Я глитнула, спостерігаючи за черговим доказом того, що магія полегшує іншим життя. Якби не вона, мені довелося б перебирати документи у пошуках необхідних звітів цілу вічність. Дихати пилом і намагатися не влаштувати в архіві жахливий безлад.

Звісно, я навчилася жити без магії і змирилася із цим. Хоча, мабуть, правильніше було б сказати, що я ніколи не знала як це — жити із нею. Та я б збрехала, якби сказала, що геть не заздрю тим, кому, на відміну від мене, пощастило із даром.

Не лише тому, що вони могли не стирати руки у кров, поки перуть речі, чи прибирають, чи займаються іншими побутовими речами. А й тому, що перед ними відкритий цілий світ. Вони можуть обирати ким їм бути. Де працювати. І їхній вибір не обмежений роботою служниці.