5.3

Я гадки не мала яким буде моє перше завдання, як помічниці, особливо зважаючи на те, що до нашої зустрічі Торн взагалі не планував шукати собі помічницю. Було б не дивно, якщо і він не мав уявлення чим мене зайняти.

Торн не поспішав відповідати, тож мої підозри щодо відсутності доручень для мене лише закріпилися. Сором та роздратування знову взяли гору над почуттями. Я почервоніла, підводячись.

Можливо я просто дивна, і якась інша служниця залюбки проміняла б важку працю на роботу, де треба просто тихенько сидіти за столом, та я не хотіла з цим миритися.

— Я можу навести лад у кабінеті, — запропонувала я, намагаючись ігнорувати жар у вухах, — В шафі, відсортувати листи абощо… Можу заварити чаю, віднести або принести щось. Будь-що.

Та за мить я зрозуміла якою абсурдною була ця пропозиція. В кабінеті старшого принца навіть пилу не було, і, судячи з того, що я побачила, Торн ідеально давав раду тій купі документів та звітів, з якими мав справу.

Він стиснув губи, на мить кинувши погляд у вікно, мабуть, вперше міркуючи над тим, чим мене зайняти. А тоді промовив:

— Гаразд. Сходи, будь ласка, до королівського архіву, та принеси звіти щодо зникнення мешканців королівства за останні сто років. Пан Ротл допоможе тобі знайти усе необхідне.

Я не змогла приховати свого здивування, однак не ставила зайвих питань. Тільки низько вклонилася. Це доручення, хоча і не було чимось особливим, подарувало мені полегшення.

Та водночас викликало занепокоєння.

Я гадала, що зникнення припинилися, коли вони піймали того візничого і врятували мене. Невже я помилялася?

Ні, не варто робити спішні висновки. Те, що він попросив в мене принести цей звіт, нічого не означає. Можливо він взагалі йому не потрібен? Чи він просто хотів порівняти інформацію, отриману при допиті, із тією, якою володіє королівство?

Відповіді я не мала. Та, зрештою, сказала собі, що не маю про це зараз думати. В першу чергу я мала знайти архів. Що, зізнаюся, виявилося геть не простим завданням, враховуючи те, що я практично не орієнтувалася у величезному палаці.

Мабуть, не варто казати, що він був більшим за маєток батька принаймні втричі?

Це, звісно, був лише здогад, оскільки я досі не оглянула усього палацу, і не була впевнена у тому, що зможу це зробити найближчим часом. Або взагалі колись.

Після майже години блукань нескінченним лабіринтом з коридорів, сходів, зал та дверей, я зрозуміла, що загубилася, і гадки не мала як вибратися з тієї частини палацу, де я опинилася. Навіть погляд у вікно нічого не дав, оскільки я не впізнала краєвид, що відкривався з нього.

А найгіршим було те, що я навіть не мала в кого спитати дорогу. Ані тоді, коли вийшла з кабінету старшого принца, ані зараз.

Я підозрювала, що у палаці мало бути чимало слуг, і я досі не бачила навіть половини з них, але, дивлячись на порожній коридор та неприродну тишу, було не важко повірити, що їх тут немає.

Невже я задалеко зайшла, й потрапила в якесь закинуте крило палацу?

Я намагалася повернутися тим самим шляхом, яким прийшла, намагалася пригадати весь маршрут, однак, здавалося, заблукала ще більше.

— Дурня якась, — ледь чутно пробурмотіла я, — не може бути, щоб тут нікого не було.

Зрештою я вирішила, що, мабуть, мені варто спуститися вниз. Біля кожного входу має чатувати варта. Я зможу спитати дорогу в них.

Однак не встигла зробити й кількох кроків, як раптом за спиною почулося:

— Що ви тут робите?

Взагалі-то я не з тих, кого легко налякати, але, гадаю, почути чужий голос, коли впевнена, що поряд нікого немає, доволі лячно для  будь-кого. Особливо якщо цей голос належить дитині.

Я ледь не підстрибнула, перелякано озираючись в пошуках того, хто звернувся до мене, й побачила хлопчика з темним коротким волоссям. Він був вдягнений у білу сорочку, з коміром, перевʼязаним мереживною хустинкою, жилет й темні штани. В руках хлопчик тримав кілька товстих підручників.

Його виразні очі кольору морської хвилі пильно вдивлялися у мене. Надто пильно, як на дитину його віку.

— Ти хто? Привид? — тремтячим голосом спитала я. Й, на мій подив, на обличчі хлопчика відбилося роздратування.

— Я що, здаюся вам напівпрозорим? Можливо мені варто покликати лікаря для вас?

Це могло б прозвучати турботливо, та чомусь здавалося, що він знущається з мене.

Почервонівши від сорому, я розгладила поділ сукні, який до цього стиснула від переляку, й суворо поглянула на нього.

Він здавався надто зухвалим, як на дитину слуги, тож я вирішила, що це син когось з аристократів, наближених до королівської родини. Дивовижно, що йому дозволили вільно розгулювати палацом. Хіба можна лишати дитину без нагляду? Ще й з такими підручниками...

Звісно, я геть нічого не знала про магію, оскільки не була обдарованою, й не мала доступу до подібної літератури, та могла припустити, що те, що він тримав у руках, було не для його віку.

— Ні, в лікарі немає необхідності. Але я була б вдячна, якби ти повідомив мені, як дістатися архіву. Старший принц відправив мене туди із дорученням, та, здається, я трохи заблукала.