4.2

Злочинець плюнув просто на підлогу, зневажливо дивлячись на мене.

— Принцику, мені однаково кінець. Навряд ти можеш запропонувати мені щось аж настільки цінне, щоб змусити мені наостанок порушити кровну клятву й виказати свого замовника.

Ось воно що. Я мав би здогадатися. Кровні клятви — типовий інструмент для таких злочинних організацій. Це — найкращий спосіб захистити себе та свою справу від зрадників, яким запропонують в обмін гроші чи свободу.

Та він міг і брехати.

Склавши руки на грудях, я зупинився неподалік від грат.

— Я просто почекаю, поки в твоїй голові покопирсається досвічений менталіст. Враховуючи те, в чому ти замішаний, можливо він не буде таким лагідним. Зрештою, враховуючи, що ти однаково не заговориш, нам не обовʼязково дбати про те, щоб ти залишився при своєму розумі, правда ж?

Чоловік із силою стиснув щелепи, навіть не намагаючись приховати злість.

— Я вже сказав, що однаково не зможу нічого розповісти!

— Звісно. Такий, як ти, може тільки кривдити беззахисних жінок. Скількох ти скривдив? Скількох вивіз у темний ліс, та віддав на поталу покидьків, що вирішували їхню долю? — я люто звузив очі, — Як ти взагалі спав ночами?

Та він лише закинув руки за голову, розслаблено відкидаючись на лаві із зухвалою посмішкою.

— Спав, яе немовля на великій мʼякій постілі, з купою грошей.

Я мусив стриматися. Мусив. Але те, як він кинув це мені в обличчя…

Викинувши руку уперед, я різко стиснув пальці, й візничий схопився за власну горлянку. Він кряхтів та марно намагався вдихнути. Він задихався. Його обличчя червоніло, поки очі перелякано витріщалися на мене. Мене, що навіть не торкався його. І все ж міг вбити.

Я хотів його вбити. Можливо, і вбив би, якби не потреба витягнути з його голови інформацію, що могла б врятувати, і, я сподівався, врятує якщо не всіх, то принаймні когось.

Тож, замість зламати його жалюгідну шию, я різко розтис пальці, і той, кашляючи, впав просто на підлогу, жадібно ковтаючи повітря.

— Ти зайшов задалеко, — холодно промовив я, обдарувавши його крижаним поглядом, — Після того, як менталіст з тобою закінчить, я особисто подбаю про те, щоб твоє жалюгідне існування не закінчилося легкою смертю. Це я тобі гарантую.

Я — не та людина, яку легко розлютити. Ніколи не був. Але, якщо вже це ставалося…

Що ж, з тих, хто знав мене, і бодай раз бачив у цьому стані, ніхто не зміг цього забути. З часом мені стало здаватися, що усе лихе, що є в мені, найтемніша моя частина — від матері. Жінки, що була готова отруїти мене, вбити мого зведеного брата та найближчу подругу, ризикнувши нашим союзом із Північним королівством, щоб втримати у руках владу. Жінки, що з легкістю маніпулювала усіма, і для якої не існувало жодних меж чи моралі.

Жінки, що з королеви перетворилася на злочинницю, і, зрештою, отримала те, на що заслуговувала.

Звісно, я волів тримати цей свій бік якомога далі від своїх друзів, моєї другої родини. Зокрема Дерії.

Та не від покидьків, як той, що ледь звівся навкарачки, й тепер з острахом позирав на мене, викликаючи в мене огиду і якесь глибоке лихе задоволення від того, що він відчув бодай краплину того страху і страждань, яких завдавав кожній своїй жертві.

Коли я вийшов звідти, залишивши камери тимчасового утримання далеко позаду, в мені досі бриніла холодна лють. І люди навколо відчували це. Вони відводили погляд, уникаючи дивитися мені в очі. Не заговорювали до мене. Навіть якщо сиділи без діла, раптом вдавали, що в них виникли невідкладні справи, й квапилися забратися з мого шляху.

Саме тому, замість піти до Серри, й нарешті підписати контракт, що вже чекав на нас у кабінеті, я вирішив натомість зустрітися з людьми, що справді заслуговували на те, щоб побачити мене у гніві.

Звісно, батько застеріг би мене від цього. Сказав би, що треба бути розважливим, кидаючи виклик впливовому ворогу. А аристократи, хай які далекі від королівської родини, таки мають вплив.

Я знав, що небезпечно це ігнорувати. Зухвалість ще не пішла на користь жодній битві. Та я не був зухвалим. І, звісно, не збирався вдаватися до удушення представників вельми шанованих родин, хай як вони на це заслуговували.

Принаймні при свідках.

Та, якщо мій погляд змусить їх здригнутися, я про це не шкодуватиму. Вони заслуговують на нічні жахіття.

І навіть на гірше.

Але цей вирок виноситиму вже не я.

— До вас прибули, Ваша Високосте, — повідомив Харм, щойно я повернувся до свого кабінету.

— Герцог чи лорд Рам? — перепитав я, звільняючи стіл від паперів.

Я здогадувався, що хтось з них зʼявиться рано чи пізно. І звернеться безпосередньо до мене, адже я зараз лише принц. Молодий, недосвідчений. Я знав, як працює їхній розум. Вони вважають, що мене буде легше схилити до потрібного, зручного рішення.

Що ж я радо подивлюся на їхні безглузді спроби.

— Насправді, це герцогиня, — спокійно відказав він.

Здивування лише на мить відобразилося на моєму обличчі, перш ніж я опанував їх і повернув собі холодний, непроникний вигляд.