РОЗДІЛ 4

Торн

Викрадення не припинилися.

Хоч як ми сподівалися, хоч який я був впевнений у тому, що ми нарешті впіймали останнього мерзотника, що стояв за цими злочинами, зранку на мене чекав звіт про ще двох зниклих жінок. Знову той самий сценарій: cпроба виїхати з рідного міста, цього разу не столиці, закінчилася викраденням. Ймовірно, це знову справа рук когось з візничих.

Хай там як, я мусив покласти цьому край. І то якомога швидше.

— Допит вже розпочався? — спитав я, входячи до східного крила слідчого департаменту. Я відправився туди порталом, щойно отримав звіт.

Помітивши мене, Седрік, наш секретар, притримав окуляри у тонкій оправі та вклонився.

— Ні, Ваша Високосте. Попередній допит не дав результату, тож… Ми досі чекаємо на прибуття менталіста.

Я стиснув щелепи, тамуючи злість.

Чим він взагалі займається? Невже не можна було приділити цьому пару годин свого часу? Коли ми досі не знаємо де зниклі жертви й що з ними…

— Я сам з ним поговорю, — рикнув я, не особливо пишаючись тим, що не зміг стриматися перед підлеглим. Зазвичай це вдається мені краще. Але ця справа занадто затягнулася. Впевнений, якби Даміан був у королівстві, її вже прозкрили б. Але він з дружиною відбув у медовий місяць, що переріс у довшу відпустку для них обох, щойно вони дізналися про те, що очікують на поповнення. І жоден з нас, навіть мій батько, не ризикнув би відірвати Даміана від його пари.

Дракони загалом відомі власники, особливо зі своєю парою, а коли ця пара ще й вагітна… Що ж. Скажімо так, смертників не знайшлося.

— Але, Ваша Високосте… — спробував було заперечити Седрік, та я вже торкнувся дверей, посилаючи магічний імпульс.

Усі двері тут, де тимчасово утримували злочинців, проводили допити та зберігали речові докази, відчинялися тільки за магічним відбитком слідчої групи. Його було неможливо підробити чи відтворити комусь іншому. А без цього відбитка… Тут краща система захисту, ніж в королівському палаці.

Поверхня просто розчинилася, розтанула під моєю долонею, пропускаючи мене у вузенький коридор з ґратами по обидва боки.

В одній з камер, склавши руки на грудях, сидів візничий, що мав передати Серру розбійнику, що мав доставити її деінде. На жаль, самого розбійника нам не вдалося затримати, він втік. Та мені вдалося удати його і дізнатися про місце передачі наступної жертви. Інакше Серра була б…

Зізнаюся, це було ще однією причиною тримати її поряд.

На сьогодні ця дівчина була єдиною жертвою, яку ми змогли врятувати. І єдиним шансом дізнатися чи їх обирають випадково, чи ні. Якби вона була деінде, захистити її було б набагато складніше.

Не лише від викрадачів, а й від її родини. І, зокрема, лорда Рама.

Батько обіцяв допомогти з вирішенням цієї проблеми, підписати відповідне розпорядження, однак я знав, що в реальному житті наказ принца і навіть короля не є непорушним.

Формально — так, але фактично… Аристократи нечасто приймають подібні накази з розумінням. Найчастіше спроби королівської родини втручатися у їхні справи викликають у них злість та роздратування. Вони починають противитися, бунтувати. Не відкрито, ні, це було б дурістю, та це не значить, що вони не зроблять цього потай, коли впевнені у тому, що їх не спіймають.

Тож, так, я не мав марних надій. Одне моє імʼя не могло дати Серрафімі повного захисту. Хтось, кому я довіряв, мав постійно наглядати за нею, особливо за межами палацу.

Батько терпляче поставився до моєї забаганки. Він звик до того, що я втручаюся у чужу долю, як це було із Дерією.

Молодша принцеса сусіднього королівства прибула до нас ще дитиною. Вона була маленькою й розгубленою, оточена незнайомцями, що хотіли або використати її, або випробувати, або довести до сліз. Та водночас вона була найвпертішою дівчинкою з усіх, кого я зустрічав.

Побачивши її, оточену стервʼятниками на балу, я одразу зрозумів, що захищатиму її. Так ми стали найкращими друзями, й досі були ними. А тепер, коли вона вийшла за мого зведеного брата, ми стали ще й родиною.

Хоча я б збрехав, якби сказав, що не сприймав її усі ці роки за молодшу сестру.

З Серрою… Усе було інакше. Не тільки через розслідування і моє бажання її захистити. Як я вже визнав в розмові із батьком, вона мені сподобалася. Зацікавила мене.

Однак я не міг приділити їй часу цього ранку. Хоч і збирався підписати договір якомога швидше, щоб той вступив у дію, й змусив її рідню та лорда Рама, якщо не відступитися, то принаймні не лізти до неї відкрито. Зараз я мав важливішу роботу.

Коли візничий побачив мене, його очі зблиснули від люті.

— Що, прийшов познущатися, багатий хлопчику? — виплюнув він.

Хтось міг би подумати, що у його ситуації інший тричі поміркував би, перш ніж кидати таке в обличчя спадкоємцю трону, та це був не мій перший допит, і я звик до того, як відчай перетворюється на силу, робить злочинців безстрашними, коли їм вже нема чого втрачати.

За те, що той робив, його чекала страта. Або довічне увʼязнення та робота у копальнях, якщо суддя вирішить, що в того були помʼякшувальні обставини.