3.2

Зітхнувши, я затулила очі рукою. Дивно, як в одну мить змінилося усе моє життя. Від комори для слуг до розкішних кімнат помічниці старшого принца.

Я, звісно, не поспішала радіти. Ця робота ще не моя. Попереду місяць випробувального терміну, а Його Високість… Не знаю чи він насправді такий добрий, чи чогось хоче від мене.

Якщо друге, то я у ще більшій біді, ніж була з лордом Рамом. Адже, якщо навіть той не приймає відмови, що скаже член королівської родини?

Тривожні думки сповивали серце навʼязливими путами.

А що, як він не такий добрий, яким намагається здаватися? Що як він лише удав із себе небайдужого захисника, щоб притлумити мої підозри? Що як я тут у пасці?

Я не хотіла у це вірити, бо це було б жахливо, проте світ — жахливе місце. Мій батько скористався матірʼю, попри те, що мав дружину, і, коли мачуха прогнала її геть, нічого не зробив. Не вступився. Якби вона досі була жива, чи заговорив би він до мене? Чи поглянув би у мій бік бодай раз?

Не те щоб його хвилювала моя доля, коли я жила у його домі…

Старша служниця дала мені вибір. Рішення. Я могла б ризикнути. Спробувати знайти іншого візничого, можливо такого, що віз би не лише мене…

Втім, навряд я зможу дістатися переправи. Мачуха, певно, вже відправила когось розшукати мене. Можливо сам лорд Рам осідлав свого страшного коня, й зараз нишпорить вулицями в пошуках втікачки?

Якщо піду, хто мене захистить?

Підтягнувши коліна до грудей, я обняла їх та заплющила очі. Якби ж тільки той візничий не виявився мерзотником, я, певно, вже за кілька днів дісталася б тієї таверни, про яку розповідала старша служниця. Отримала б роботу. Свій кут.

Звісно, він не був би навіть близько таким теплим та затишним, як цей, проте я почувалася б впевненіше. Спокійніше.

В двері постукали і я підвелася. Хай хто то є, я не збиралася зустрічати їх лежачи. А раптом це Його Величність? Раптом він вирішить…

Мене охопило тремтіння, й стукіт повторився.

— Хто там?

— Це я, пані. Нора. Служниця, — промовила дівчина, і я відчула, як лещата страху відпускають мене. Мої плечі розслабилися, а мене охопило таке полегшення, що я присіла на край ліжка.

— Ох, заходь, Норо, будь ласка, — відказала я.

Вона нечутно прочинила двері й увійшла, присівши у легкому поклоні.

— І, будь ласка, не зви мене пані, просто Серра.

— Ніяк не можу, пані, адже ви особиста помічниця Його Високості, — Нора схилила голову. Її світле волосся було завʼязано у тугий вузол, зовсім як у старшої служниці, однак вона виглядала не старшою за мене. В неї була світла, молочна шкіра, ідеальна, наче в порцелянової ляльки, золоті очі та гострі вуха.

Вона була гарненькою, проте досить серйозною, щоб інші зрозуміли, що не можна ставитися до неї легковажно.

— Ох, добре… — чомусь її відмова змусила мене почервоніти від сорому, й зніяковіти. Я була геть не освічена у палацовому етикеті, адже мачуха ніколи не займалася цим боком моєї освіти… Чи якимось іншим. Мене однаково тримали подалі від важливих гостей, змушуючи скрадатися між стін, мов ту мишу, — Ем… Для мене вже є розпорядження? Якісь накази?

— Я прийшла, щоб підготувати для вас ванну, моя пані. З вашого дозволу.

Тепер, озирнувшись, я помітила за її спиною візок зі свіжими рушниками та засобами, схожими на ті, котрими користувалася мачуха. Щоправда, мені, як і іншим служницям, на них не було дозволено навіть дивитися.

— О, я можу допомогти! — я підхопилася, — Я впораюся! В домі батька я постійно займалася такими речима…

— Ніяк не можна, пані.

Золотисті очі служниці пришпилили мене до підлоги. І, хоча її голос був рівним та тихим, в її погляді явно читалося невдоволення.

— Це обовʼязок королівських служниць, пані Серро. Ви — помічниця Його Високості, — нагадала вона, — Будь ласка, памʼятайте про свій статус.

— Але…

— Ви маєте відповідати статусу Його Високості. Дбати про його репутацію. Ви не можете виконувати обовʼязки служниць.

— Так, вибач, я зрозуміла, — зітхнувши, я знову опустилася на край ліжка й спохмурніла. Я геть не хотіла додавати комусь клопоту, просто… Це здавалося неправильним.

Ще зранку я сама була служницею.  Мої натруджені руки, хоч і змащені цілющою маззю, яку дав мені Його Високість, досі берегли сліди від важкої роботи. І тепер просто сидіти, доки хтось інший робить її, було дивно.

Не думаю, що колись зможу звикнути до цього. Чи до звернення “пані”. Чи навіть до цієї кімнати. Кімнат.

Спостерігаючи за тим, як дівчина зникла за дверима моєї особистої ванної кімнати, я почувалася брехухою. Чужинкою. Здавалося, ніби будь-якої миті сюди зазирне варта, хтось вкаже на мене пальцем, і скаже: “Ось це нахабне дівчисько! Ловіть її! Виведіть з палацу!”

Та цього не сталося. Лише Нора за кілька хвилин повернулася до кімнати, повідомивши мені, що ванна готова.

— Дякую, я… Ем…

Я не знала як сказати, що можу помитися сама. Хочу зробити це сама. Усе це і без того було… Занадто. Якби хтось мив мене так, ніби я не здатна зробити цього сама, я б цього не витримала.