2.2

Можливо це прозвучало зловісніше, ніж я планував, та я був цілком серйозним. Я не збирався заплющувати очі на подібне. Просто не міг. Не лише як майбутній король, а й чоловік.

В мене було чимало подруг, й до більшості я ставився, як до молодших сестер. Якби я дізнався, що якийсь мерзотник посмів до них лізти, попри незгоду, я б...

Втім, ці подробиці не для дівочих вух.

— Це лорд Рам, — зрештою зітхнула вона, — той, що просив в мачухи моєї руки.

Судячи з суміші огиди та страху, що відбилися на обличчі Серри, це було не єдиним, що він зробив. Та я не засуджував її за те, що вона уникала подробиць.

— Лорд Рам, значить... Припускаю, ти маєш на увазі старшого Рама, а не його пʼятирічного племінника?

Вона похмуро кивнула, і я стиснув щелепи, намагаючись вгамувати злість. Звісно, як на ельфа, лорд Рам ще не був старим. Йому заледве виповнилося триста років. Але, в порівнянні із дівчиною, що сиділа переді мною? Ще й без згоди?

— Скільки тобі, девʼятнадцять років?

— Минулого місяця виповнилося двадцять два.

Свята Темрява...

— А ти? До якої родини ти належиш?

До сьогодні я був впевнений, що знайомий з усіма представниками аристократичних родів. Та вона була виключенням. Або її з якоїсь причини ніколи не брали до палацу, або її рід надто збіднілий.

Це, звісно, анітрохи не виправдовувало спроби батьків продати її, немов якийсь пиріг.

Перш ніж відповісти, Серра відвела погляд й важко зітхнула. Здавалося, ніби вона боролася із собою.

Я розумів її, тому не тиснув. Одна справа — назвати ім'я свого кривдника, і геть інша — перспектива накликати королівський гнів на свою родину, навіть якщо вона про тебе не дбає.

Минула майже хвилин, коли вона витиснула з себе відповідь.

— Монфлер, Ваша Високосте. Моє повне ім'я — Серрафіма Монфлер.

Я розгублено кліпнув. Монфлер? Мені не почулося?

Монфлери були не просто шанованим родом. А одним з найбілвпливовіших, не враховуючи королівську родину. Герцогським родом.

Я мав би знати, що в них є спадкоємиця, та це була не просто наша перша зустріч зі Серрою, це було вперше, коли я почув її ім'я.

Де вони її, заради Темряви, тримали? У підвалі?

Вона згадувала про мачуху. Отже, герцогиня Монфлер не її рідна мати. Я знав, що більшість аристократів соромляться своїх бастардів, але щоб настільки...

Серра, мабуть, зрозуміла куди линуть мої думки, бо раптом промовила:

— Моя мама була служницею. Коли вона померла, батько був досить добрим, щоб не кинути мене напризволяще.

Мені було важко назвати це добротою, особливо у світлі тих кількох деталей, які вона мені розкрила про свою родину.

— Ти перевдягнулася служницею перед втечею, щоб тебе не помітили?

Я здогадувався якою буде відповідь, однак не міг не спитати. Серра кахикнула, намагаючись приховати сміх.

— Я не перевдягалася, Ваша Величносте, це моя сукня.

Не зрозумійте мене неправильно. У будь-якій чесній праці немає нічого поганого. Але, коли ви — дитина герцога, нехай навіть позашлюбна, жоден нормальний батько не триматиме вас за слугу.

Вочевидь, я був про герцога кращої думки, ніж він на те заслуговував.

— Ти була служницею в домі батька?

Серра поглянула на мене так, ніби я її розчарував. А тоді рівним тоном промовила:

— Так. Була.

О, темряво...

— Як довго?

Вона закусила губу, відмовляючись відповідати. Я не міг її примусити, але мені не сподобалося те, що сказало це мовчання.

— В цьому не має нічого поганого. Це було краще, ніж жити за їхній кошт, — спробувала заперечити дівчина, проте це прозвучало настільки невпевнено та втомлено, що мені захотілося обговорити з герцогом його виховання. На дуелі.

— То тобі платили? — спитав я.

Губи Серри перетворилися на тонку сувору лінію.

— Вони годували та вдягали мене. В мене був свій кут. Цього більш ніж достатньо, враховуючи те, що без дару я не могла бути такою ж корисною, як інші слуги…

Як інші слуги?

Там, в кареті, я не придивлявся до її долоней, та відчув, що вони грубіші, ніж в інших леді. Звісно, я не надав тому значення, бо не знав хто вона, та зараз…

Я побачив, як вона стискає тканину спідниці тремтячими пальцями, й підвівся зі свого крісла, обходячи стіл, допоки не зупинився просто біля неї.

— Покажи свої руки, — попросив я, і, зрозумівши, що мій голос пролунав занадто грубо, вже мʼякше додав: — будь ласка, Серро.

Дівчина помʼялася, вочевидь вагаючись. Я розумів, що це прохання, ще й від ледь знайомого чоловіка. могло бути для неї некомфортним, однак мусив запевнитися у дечому, перш ніж робити висновки.