1.5

"Ваша Високосте?"

Мені здалося, ніби на мене вилили відро крижаної води.

Це принц Південного королівства? Старший чи молодший?

Звісно, як всякий мешканець королівства, я чула про них, та ніколи не бачила на власні очі. Батько та мачуха ніколи не брали мене із собою, коли відвідували палац. А, коли так траплялося, що дім батька відвідували важливі гості, мене завжди зачиняли у коморі та веліли не показуватися на очі.

— Обшукайте його речі та карету на наявність слідів інших зниклих жінок. І подбайте про коней, — наказав він.

— Так, Ваша Високосте. А як щодо свідка? — лицар поглянув просто на мене, і я зіщулилася від цієї уваги.

Та принц знову втрутився.

— Я сам про неї подбаю. Займіться каретою. Чекатиму на звіт.

Я гадала, що він сперечатиметься, та лицар лише вклонився.

— Так, Ваша Високосте.

Підбадьорливо всміхнувшись мені, він забрав мій кошик, що залишився в екіпажі, а тоді підвівся і простягнув мені долоню. І, хоч я була досі не певна чи варто це робити, прийняла її, а тоді світ навколо змазався і ми перемістилися.

Мить тому ми стояли посеред лісу, а тепер опинилися посеред затишного кабінету, що, як я підозрювала, належав йому.

Зітхнувши, ніби відчувши полегшення, він зняв рукавиці й поклав їх на край столу, а тоді кивнув на крісло, й промовив:

— Будь ласка, сідайте. Тут вам нема чого боятися.

Я слухняно сіла. Крісло виявилося таким зручним та мʼяким, що я залюбки могла б в ньому заснути.

Але за цих умов навіть в ньому мені було важко розслабитися. Адже одного погляду у вікно виявилося достатньо, щоб сказати, що ми повернулися до столиці.

— Чаю? — запропонував ельф, та я похитала головою, розуміючи, що навряд здатна проковтнути зараз бодай щось.

Він зітхнув. Схоже моя відповідь його не потішила, та, на щастя, ельф не напосідав.

— Я не брехав, коли казав, що ви тут в цілковитій безпеці. Я не дозволю нікому завдати вам шкоди. Але я попрошу вас бути відвертою, добре?

Я кивнула. Зрештою, який в мене був вибір? Членам королівської родини не відмовляють, навіть якщо перед цим вони вдають розбійників.

— Ви збиралися втекти до іншого міста, щоб уникнути шлюбу, до якого вас змушують проти вашої волі. У вас там є друзі? Родичі?

Я стиснула губи. Мені не подобався цей допит. Тож я вирішила уникати інформації, що могла нашкодити головній служниці, якщо Його Високість, вислухавши мене, вирішить повернути моїй родині.

— Ні. Але там є місце, де мені погодилися надати роботу та прихисток. Це був мій єдиний варіант.

— Чому саме там? — допитувався він, — Адже в королівстві чимало вакансій.

Звісно, йому було важко зрозуміти.

— Не для таких, як я, Ваша Високосте, — мій голос був тихий та гіркий. Я не любила говорити з іншими про свою відсутність магії. Ваду, через яку батько лишався байдужим до мене, і найкраща доля, на яку я могла сподіватися, полягала у тому, щоб шкребти підлогу та інші поверхні, і при цьому не вислуховувати про те, яка я нікчема.

— Таких, як ти? — перепитав він насуплено.

— Необдарованих.

Слово отрутою зірвалося з язика.

Зазвичай, почувши його, оточуючі одразу змінюються в обличчі. Хтось дивиться на мене із жалем. Хтось із прихованою чи відкритою зневагою. Дехто навіть сахається, ніби це — щось заразне, що я могла б їм передати.

Мачуха любила повторювати, що мене, таку нікчему, зась видати заміж, бо ніхто не прийме у пристойну родину порожню дівку, що може породити необдарованих дітей.

Краще б так і було. Краще б лорд Рам відчував до мене таку ж огиду, як і я до нього. Тоді я б ніколи не опинилася у цій ситуації.

— Хіба необдарованим не дають роботи? — похмуро спитав принц.

— Можливо, але, обираючи між тим, хто володіє побутовою магією та необдарованою служницею більшість обере обдарованого мага, Ваша Високосте, — справедливо зауважила я.

Я знала, що це правда. За останні пʼять років я обійшла усі заклади столиці, мріючи піти з батьківського дому, однак мені кожен раз повторювали одне і те ж:

"Вибачте, але нам потрібні працівники, що володіють побутовою магією. Без магії ви просто не впораєтеся з нашим обсягом роботи".

Він не одразу відповів мені. Здавалося, Його Високість перебирав в голові якісь варіанти, а тоді промовив:

— Тоді стань моєю помічницею.

Я кліпнула. На мить мені здалося, що вуха мене підвели, адже він просто не міг мені такого запропонувати.

Однак принц дивився на мене своїми проникливими зеленими очима, чекаючи на відповідь.

— Але ж, Ваша Високосте, ви це не серйозно?

Він весело всміхнувся.

— Було б доволі жорстоко жартувати про щось таке, хіба ні? Я б ніколи не став цього робити.