1.4

Я відчула, як моє серце провалилося у пʼяти.

Так, я намагалася себе заспокоїти, повторюючи собі, що знайду вихід, байдуже яким нереальним він здаватиметься. Але зараз...

Що, як він затягне в мене на голові мішок? Що, як він відкриє портал, і відправить мене просто до "покупців"? Що як там буде ще більше озброєних бандитів?

Тремтячи, я перебирала в голові варіанти, і кожен новий був гіршим за попередній. Пальці розбійника обережно, але міцно тримали мене за лікоть, не дозволяючи втекти, коли до нас наблизився візничий.

— То коли мені за неї заплатять? — нетерпляче прогарчав він, сплюнувши на зогниле листя.

— Скоро, — мені здалося, що під маскою  розбійник посміхнувся, а тоді клацнув пальцями та почалося справжнє божевілля.

За мить порожній ліс наповнився королівськими лицарями, що оточили карету та блідого, як смерть, візничого.

Той намагався втекти, проте не зміг. Його спроба стрибнути у відкритий портал, провалилася, і, як будь-яка дика тварина, яку загнали у кут, візничий вирішив накинутися на того, хто стояв ближче.

— Що відбувається?! — загарчав він, — Що ти зробив, покидьку?!

Візничий спробував зхопити його за комір, та розбійник з легкістю відбив його руку та заступив мене собою.

— Ні, що ти зробив, — промуркотів він, коли лицарі почали вʼязати поганця, а тоді повідомив: — Тебе заарештовано за викрадення, пограбування та торгівлю людьми, гівнюче. Заберіть його геть.

— Та ти ж сам мені за це платив! Агов! Ви що, не чуєте мене?! Чому ви його не арештовуєте?!

А дійсно, чому?

Крім того, вони не лише не намагалися затримати цього розбійника, а й ніби... Виконували його накази?

Розгублена, на мить я навіть майже забула, що досі звʼязана. І, здається, не лише я.

— Ох, — раптом видихнув він, нарешті поглянувши на мене, — Вибачте, леді. Зараз...

Він провів рукою у чорній рукавиці над мотузкою, що звʼязувала мої руки, і та впала просто до моїх ніг.

— Я розумію, ви налякані, і, певно, розгублені. Обіцяю, я усе вам поясню і компенсую незручності. Ми вже рік намагаємося спіймати цього покидька, і ось, нарешті... — він прокашлявся, — Мені довелося зіграти роль посередника. Я перепрошую за це.

— То ви... Не збиралися мене викрадати? — тихо спитала я, вже здогадуючись якою буде відповідь.

— Звісно ні, леді, — зітхнув незнайомець, і я відчула, як мене накриває полегшення, —  Вам нічого не загрожує. Але, боюся, екіпаж далі не рушить. Хтось, звісно, мусить відігнати коней назад у місто... Куди ви прямували?

— До Зорну...

Що я там казала про полегшення? Забудьте. Мені кінець.

— Далеченько, — трохи стурбовано зауважив він. 

"Так, в цьому і був увесь сенс".

Звісно, я була рада, що мене більше не намагаються викрасти та продати невідомо куди і кому, але ж це була лише частина моєї біди!

І що мені тепер робити? Я не можу просто повернутися й спіймати інший екіпаж. Мачуха, певно, вже відправила когось на пошуки. Це лише питання часу коли сліди приведуть її посіпак до переправи.

— Зізнаюся, я не можу відкрити портал на таку відстань, — зітхнувши, зізнався незнайомець, розстібаючи маску, — Але, якщо ви згодні відправитися зі мною до столиці, і трохи почекати, я обіцяю, що відряджу із вами дійсно надійного візничого, що запевниться у тому, що ви дістанетеся куди треба.

Звільнившись від маски, він нарешті вдихнув на повні груди.

Фальшивий розбійник виявився гарним молодим ельфом, з золотим, трохи неслухняним волоссям до плечей, мʼякою посмішкою та теплими зеленими очима кольору молодої трави.

Він був справжнім красенем, і за будь-яких інших умов я залюбувалася б ним, але просто зараз я не могла думати ні про що, крім...

— Я не можу повернутися, — очі незнайомця стурбовано розширилися, така приреченість була в моєму голосі.

Я знала, що не маю вибору. Я не могла залишитися в лісі на поталу диким звірам. І не могла дістатися іншого міста, подолавши шлях пішки. Але, повернувшись, я опинюся у пасці, з якої навряд виберуся. Ще й наражу на небезпеку старшу служницю, що допомогла мені.

— Ох, — потягнувшись до внутрішньої кишені, незнайомець вийняв з неї хустинку та простягнув її мені. Лиш тоді я нарешті зрозуміла, що почала плакати.

— Дякую.

Прийнявши хустинку, я промокнула сльози, намагаючись стримати тремтіння, та не змогла, й почула, як незнайомець тихо вилаявся.

— Вам краще присісти, ходімо, — не знайшовши кращої альтернативи, він допоміг сісти мені на підніжжя екіпажу, і примостився поряд з найвинуватішим виразом обличчя з усіх можливих.

Я не могла повірити у те, що це той самий чоловік, що кілька хвилин тому погрожував мені кинджалом.

— Будь ласка, не треба плакати. Скажіть, що я можу для вас зробити?

— Відправте мене будь-куди в інше місто, де я зможу знайти інший екіпаж. Мені не можна до столиці.