1.3

Не встигла я оговтатися, як вже бігла вулицями, притискаючи до грудей кошик та збиваючись з кроку. Серце стукотіло десь у пʼятах, від бігу легені пекло, мов вогнем. Здавалося, ніби усе це нереально. Мені не могло аж так пощастити.

І все ж, попри все, попри всі мої страхи, ніхто не кинувся мене шукати. Ніхто не схопив мене, коли я передавала візничому монети за те, щоб той відвіз мене до Зорну. Не зупинив екіпаж, коли ми перетинали межу міста та поринули у густий та темний ліс.

До тієї миті, як мачуха зрозуміє, що я зникла, мабуть, мине чимало часу. Я буду занадто далеко. Там, де її довгі руки до мене не дотягнуться. Там, де мерзенний лорд Рам ніколи мене не знайде. Там, де я зможу жити вільно, спокійним життям. Там, де я не буду небажаною дитиною коханки, а буду просто Серрою.

Дивлячись на те, як віддалялося рідне місто, я відчувала дивну суміш суму, хвилювання та надії, й думала про те, що чекало на мене попереду.

Яким буде мій новий дім? Які люди там на мене чекають?

Я не боялася важкої праці, бо звикла до неї з дитинства, проте невідомість лякала. І не дарма. Не минуло і кількох годин, як раптом коні перелякано заїржали, а екіпаж підстрибнув, ніби наїхав на щось, і різко зупинився.

Я ледь не злетіла з деревʼяної лави, на якій сиділа, лише дивом врятувавшись від падіння, і заціпеніла від страху.

Ніколи ще серцебиття не здавалося мені таким гучним, як тієї миті.

Що сталося? На нас напали? Кінь постраждав?

Одна теорія була гіршою за інші. Глитнувши, я нечутно підсунулася до вікна, щоб подивитися що відбувається на зовні, та побачила лише дерева, аж тоді...

Двері екіпажу з іншого боку розчахнулися, й до середини зазирнув чоловік у масці. Грабіжник.

Я не бачила його обличчя, тільки очі у вузьких щілинах суцільної чорної маски. Усе його тіло було приховане під чорними шкіряними обладунками, навіть пальці приховували чорні рукавиці, що стискали гострий кинджал.

Крик застряг в моєму горлі. Від страху я не могла рухатися. Не могла дихати.

Невже ось так моє життя і закінчиться? Обірветься, щойно я посміла сподіватися на краще?

— Тільки одна? — прохрипів він невдоволено, звертаючись до когось іншого, — Ти обіцяв більше товару!

— Я не винуватий, що екіпаж шукала тільки вона! — поспішив виправдатися інший.

Звісно, я одразу впізнала цей голос. Візничий. Нехай ми небагато розмовляли, та я ні за що не переплутала б його.

— Будеш винен, — зухвало пирхнув розбійник, а тоді звернувся до мене, — От що ми зараз зробимо, красуне. Ти ж хочеш жити?

Я кивнула, хоч і відчувала майже пекуче бажання зацідити негіднику просто між ніг. Він був озброєний, а я, може і була дурна, але не настільки.

— От і чудово, — я не бачила його рота, та була майже впевнена у тому, що він посміхався, — Витягни руки і без дурощів. Будеш слухняною і не постраждаєш.

Виконавши його вимоги, я слідкувала за тим, як він обмотував мої запʼястки мотузкою, й панічно шукала вихід із цієї жахливої ситуації. Шукала і не знаходила.

Звісно, я могла дочекатися, поки він втратить пильність та спробувати втекти, от тільки чи далеко зможу зі звʼязаними руками?

Завдяки пораді головної служниці, я мала трохи грошей при собі, але ліс — не те місце, де легко спіймати попутчиків. І не найбезпечніше.

Навіть якщо забути про розбійника, що зібрався викрасти мене з невідомою метою, у лісі було повно хижих звірів, а я не мала ані зброї, ані магії, щоб захиститися.

Дурепа! І на що я тільки сподівалася? Гадала, що зможу обдурити долю? Отримати шанс на краще життя? 

— Не плач. Ще зіпсуєш таке гарне личко, — гмикнув розбійник, затягуючи останній вузол, — Ходи зі мною.

Я воліла б не мати гарного личка, якби це означало, що мерзотники на кшталт нього чи лорда Рама не виявляли до мене цікавості. Та, певна річ, я не сказала цього вголос, бо розуміла, що, якщо хочу отримати шанс на втечу, не можна його злити. Треба, щоб він був впевнений у тому, що я достатньо налякана, щоб не намагатися втекти і не робити дурниці. Як ото, наприклад, спробувати вкрасти в нападника кинджал.

Байдуже, що я гадки не мала чи зможу ним скористатися після того, як розріжу мотузки. Я ніколи нікого по-справжньому не кривдила. Навіть рибу не патрала. Так, вдарила лорда Рама, коли захищалася, але не намагалася його серйозно поранити.

Чи стане мені духу зробити щось настільки жорстоке, навіть якщо від цього залежить моє життя?

Виявилося, що вийти з екіпажу зі звʼязаними руками — ще те завдання. Геть втративши координацію, я ледь не заорала носом, коли спускалася сходинкою. Та розбійник впіймав мене, запобігши падінню.

— Обережніше, — роздратовано прохрипів він, повертаючи мене у вертикальне положення, а тоді додав: — Треба було звʼязати тебе пізніше.

Це прозвучало настільки абсурдно, що я розгубилася.

Скидалося на те, що це було його перше викрадення. Хоча з розмови з візничим здавалося, ніби вони вже робили це кілька разів…

— Ви там ще довго збираєтеся стовбичити?! — прогарчав візничий, — Я не збираюся стирчати тут цілий день, чекаючи на напад диких звірів!