1.2

Хоч як лячно було покидати батьківський дім, я не могла залишитися. Я знала, що чоловіки бувають жорстокими до жінок. Тим паче жінок, нижчих за статусом. Тих, кого нема кому захистити. Що вже казати про мене, чия родина сама штовхає в обійми кривдника?

Піднявшись до комори, що багато років слугувала мені та іншим слугам за кімнату, я зачинила двері, й тричі перевірила чи когось немає поблизу.

Можливо мачуха поки що не підозрювала, що я здатна на втечу. Але, якщо здогадається... Мене зачинять аж до заручин.

Формально закони змінилися кілька років тому, й батьки та опікуни вже не мали права примушувати доньок до шлюбу. Але фактично… Те, що залишається за зачиненими дверима, залишається безкарним.

Крім того, навіть якщо наречена відмовиться від шлюбу, сімʼя завжди зможе її покарати, залишивши без грошей для існування. Для тих, хто не володіє магією, це не вирок, але для когось на кшталт мене?

Скільки часу минеться, перш ніж я знайду бодай якусь роботу? Чи можна стільки протягнути без житла та їжі?

Ні. Це дурість.

Я зупинилася, досі тримаючи в руках мішок, куди скидала речі, й приречено опустилася на ліжко. Кого я обманюю? В мене немає плану. Немає грошей чи знайомих, що могли б мене прихистити. Куди я піду?

Закусивши губу, я опустила голову.

Треба було розібрати речі, доки хтось зі слуг не побачив і не доповів мачусі, інакше стане ще гірше. Якщо це взагалі можливо.

Однак я не встигла. Щойно я дістала першу річ з мішка, двері відчинилися, й до комори увійшла головна служниця.

Вона теж була ельфійкою, втричі старшою за будь-кого, кого я знала. Сувора, висока й тонка, мов тростина, завжди в ідеальній чорній сукні та з бездоганною зачіскою, з парою маленьких круглих окулярів у тонкій оправі, вона слідкувала, щоб кожен у цьому домі відповідав її рівню та вимогам. Головна служниця не терпіла лінь, помилки та коли хтось зі слуг починав жаліти себе.

Я ж… Щойно зірвала собі квиток до підвалу, куди відправляли працювати усіх, хто потрапляв у її немилість.

— Що це ти робиш? — холодно спитала вона, дивлячись на мене крізь оправу своїх окулярів.

Завмерши від страху, я намагалася подолати нудоту. Серце стукотіло у вухах, а долоні зрадницькі пітніли.

— Я… — я не могла їй зізнатися. Ні. Вона б одразу потягнула мене до мачухи. Я мала вигадати виправдання. Брехню, що врятувала б мене від покарання та викриття, та в голові було порожньо.

Головна служниця невдоволено примружилася. Так, як вміла лише вона.

Не перерахувати скільки разів цей її погляд змушував усіх навколо тремтіти від страху. Навіть дорослих чоловіків на кшталт нашого кухаря чи садівника. Навіть батько часом бліднув, впіймавши його на собі.

— Ти не маєш часу на дурниці, дівчинко. Його і без того обмаль.

Якби моя ковдра раптом перетворилася на величезного метелика й випурхнула через вікно, це здивувало б мене менше за її слова.

Поки я сиділа, вражено кліпаючи, жінка, що завжди була суворою до мене, витягнула з таємної кишені спочатку один, а тоді другий мішечок, наповнений монетами, а тоді щось схоже на згорнуту мапу та лист, й поклала на мої коліна. А тоді стишила голос, й швидко промовила:

— Слухай уважно. Замість мішка візьмеш на кухні кошик для продуктів. на дно поклади тільки найважливіше. Туди ж сховаєш мапу та лист. Гроші сховай у різні місця, на випадок, якщо хтось вирішить тебе пограбувати. Один мішечок тримай на видноті, коли будеш виходити з маєтку, сховаєш його пізніше. Для всіх тут я послала тебе по тістечка для гостей, зрозуміло? Подолаєш межі маєтку, і йди просто до переправи, звідки ходять екіпажі. Заплатиш візниці, що відвезе тебе на південь королівства, у містечко Зорн. Там знайдеш таверну “Ікла”. Власник, Дарен, мій старий знайомий. Лист передаси йому. Він дасть тобі роботу та житло. І памʼятай, хай там що, ти не можеш залишатися в цьому місті. Навіть якщо щось піде не за планом, не повертайся. Щойно леді Харп зрозуміє, що ти втекла, вона подбає про те, щоб тебе знайшли, спіймали та віддали лорду Раму, законно чи ні.

Я мусила подякувати їй. Бо вона щойно зробила для мене набагато більше, ніж робив будь-хто за все моє життя. Однак я була така розгублена, що спромоглася сказати лише:

— Але… Чому ви мені допомагаєте?

Головна служниця стиснула свої тонкі бліді губи та зітхнула:

— Бо я знала твою матір, і вона не бажала б тобі тієї долі, що підготувала твоя мачуха. І я не бажаю. Тож тобі краще добре запамʼятати усе, що я сказала, і тікати.

Мені досі було важко усвідомити те, що жінка, яка, я була впевнена, ненавидить мене, неробу, що, на відміну від інших служниць, мусила усе робити без допомоги магії, вирішила врятувати мене. Знайшла для мене гроші, вигадала план.

Тепер, коли попереду була якась визначеність та надія, я справді могла втекти далеко-далеко. Туди, де більше ніколи не побачу мачуху і не муситиму терпіти приниження.

— Дякую. Я… Я поверну кожну монету. Не знаю коли, але обіцяю, що відплачу вам за ваше добро.

— Це пусте, дівчинко. Ти вже заробила їх важкою працею. За всі ці роки ти не отримала від господини жодної монети, хоча працювала більше за будь-кого у цьому домі. Вони твої.