Глава 18

Артем проходить кілька метрів і зупиняється перед машиною. Вдивляється в тоноване скло, силкуючись побачити мене. Мені нічого не залишається, окрім як вийти зі своєї схованки. Все-таки сама погодилася на цю поїздку.

— Ти боїшся мене чи що? — видавлює із себе смішок чоловік.

— Ні, звісно, — запевняю його я. — Просто, здається, насувається гроза, — дивлюся в небо, де зависли сірі хмари.

— Погода тут дуже мінлива. Синоптики ніколи не можуть передбачити наперед, коли точно випаде дощ. Воруши задом, Лавинська.

Я йду за ним до будинку. На подвір’ї лежать бруси й дошки, будівельне сміття. Будинок явно ще не добудований. Замість паркану по периметру території — збита наспіх із тонких стовбурів дерев огорожа.

— Викупив нещодавно шматок землі, захотілося якесь місце для усамітнення. Через кілька місяців тут уже можна буде жити. Хоча не впевнений, що вдасться вибратися хоча б два рази на рік, — оглядає свої володіння Артем.

— Не думала, що ти соціопат, який ховається від усіх за містом на відшибі.

— Ну, я ніколи не любив гучні компанії й не заводив тісної дружби з людьми. За винятком кількох хлопців, з якими знаємо один одного цілу вічність.

Артем дістає з кишені куртки ключі й відчиняє вхідні двері.

— Прошу, — пропускає мене першою.

Я з цікавістю оглядаюсь на всі боки, але дивитися тут поки що немає на що. Жодного предмета меблів, лише голі стіни, підлога, стеля й великі вікна.

— Миленько, — хмикаю я, при цьому почуваючись ніяково поряд із Полянським наодинці.

— І це все? Я, можна сказати, душу в цей будинок вклав.

— Тоді — дуже миленько.

Я проходжу кімнатою, заглядаю за двері. Там знаходиться просторий санвузол.

— О, а ось це мені вже подобається, — з благоговінням вимовляю я, побачивши кам’яну ванну, що стоїть прямо навпроти панорамного вікна.

— Родзинка цього будинку. Шкода, гарячої води поки немає, я б не відмовився подивитися, як ти плескаєшся в ній, — у своїй манері відсипає жарти Артем.

— Роки йдуть, а ти не змінюєшся, Полянський, — хитаю головою, усміхаючись. — Якщо це все, то нам уже, напевно, час, — дивлюся на годинник на зап’ясті, нагадуючи Артему про те, що сьогодні на нас чекають важливі справи.

— Ми спальню ще не оглянули, — у його очах з’являється хитрий блиск.

— Так, точно.

Я не чекаю запрошення Артема, сама знаходжу двері, що ведуть із вітальні в спальню, й завмираю на порозі.

— Що це? — глухо питаю я, з подивом розглядаючи невеличкий столик, на якому стоять кілька тарілок із фруктами й нарізкою. А ще два келихи й ваза з квітами.

— Подумав, що під час екскурсії ти можеш зголодніти, — незворушно вимовляє за спиною чоловік.

Я обертаюся до Артема й недовірливо дивлюся на нього.

— Коли встиг? Хоча постривай, чого я питаю, у тебе ж у розпорядженні сотні людей, які з легкістю виконають будь-яке твоє доручення.

— Ображаєте, Олександро Сергіївно, — на його обличчі розпливається задоволена усмішка. — Піднявся спозарання, замовив їжу в номер, а потім усе привіз сюди. Подобається?

Він робить кілька кроків, скорочуючи між нами дистанцію. Дивиться пильно на мене, чекаючи на відповідь.

— Несподівано, — це не те, що він хоче чути, але і я не одна з його шанувальниць.

— Сідай, а я покажу тобі головну перевагу цієї кімнати, — з інтригою говорить Артем, а потім підходить до панорамного вікна, з якого відкривається неймовірний краєвид на лісисті гори.

Він відчиняє стулки, розводить їх у різні боки й виходить так, немов столик стоїть прямо на терасі, а зовсім не в будинку.

— Тут гарно, — я сідаю на стілець, скоса поглядаючи на Артема.

Він підозріло чемний і ввічливий. Востаннє таким був сім років тому в номері готелю в нашу останню зустріч. І всі пам’ятають, чим це закінчилося, правда?

Тому цього разу мене не проймають його солодкі промови й романтичні вчинки.

Артем приєднується до мене. Сідає не навпроти, а поруч. Так, що наші лікті й стегна торкаються, викликаючи тремтіння всім тілом. Ми мовчки дивимося перед собою, насолоджуючись багряними піками гір. Осінь розмалювала листя в різні кольори, зелені смереки змішалися з листяними деревами й буяння фарб виглядає неймовірно.

Артем тягнеться до глека з морсом і розливає його в келихи.

— Подумав, що ти не захочеш пити одна, а я за кермом, — відповідає на моє німе запитання. — Є одна місцева легенда, — дивлячись перед собою вимовляє він. — Чоловіки з ближніх селищ часто їздили на заробітки. Хто на пів року, а хто на рік і більше. Була в селі молода пара, чоловік довго блукав далекими землями, а в цей час дружина його з іншим повелася. Чоловік повернувся, а вона йому в очі дивитися не може, соромно. Дівчина пішла до старости й каже:

— Гріх я взяла на душу, чоловіка не дочекалася, що тепер робити?

— Щоб спокутувати свій гріх перед чоловіком і Богом, йди далеко в гори та посади там смереку.