Глава 17

Коли я прокидаюся вранці й виходжу зі своєї спальні, Артем уже зібраний. На столику накритий сніданок на дві особи. У номері пахне тостами й цитрусами.

— Чому не розбудив мене раніше? Уже майже десята, — питаю в нього після того, як приймаю ранковий душ і привожу себе до ладу.

— Нам нікуди поспішати, — знизує плечима він, — вирішив дати тобі виспатися. Допоможи мені, хочу стіл перенести на терасу, — кивком вказує на тацю з їжею.

— Зараз, — я переміщую наш сніданок на комод, а коли Артем влаштовує для нас місце зовні — знову сервірую стіл.

Ми сідаємо одне навпроти одного, Артем накидає мені на плечі плед. На вулиці сиро, прохолодно, але повітря неймовірне. Хочеться заплющити очі, підставити обличчя осіннім променям сонця й дихати, дихати, дихати…

— Мій друг — господар цього готельного комплексу. Він запросив нас повечеряти разом сьогодні, ти ж не проти?

— Відколи ти цікавишся моєю думкою, Полянський? Ти мені платиш за роботу, отже, замовляєш музику теж ти, — їдко цікавлюся я.

— Ти не зрозуміла, Саш, я зараз тебе питаю не як роботодавець, а як… — осікся Артем, задумався, а потім з усмішкою продовжив, — друг.

Я чомусь впевнена, що Артем хотів сказати зовсім інше слово.

— Ну, як друг, я обіцяю подумати над твоєю пропозицією. Які в нас плани на сьогодні? Поліна не прислала мені розклад, — переходжу на діловий тон.

Артем постійно кидає на мене задумливі погляди, і це напружує. Не можу розслабитися ні на хвилину. Немов навколо, крім мене, нічого більше не існує.

— У нас є кілька годин до приїзду журналістів. Можемо сходити на обіцяну екскурсію, я покажу тобі гарні місця. Восени тут неймовірно гарно. Як, втім, і в інші пори року.

— Ти не схожий на романтика. Ніколи не помічала в тобі цього.

— Ти мене просто не знаєш, — по-хлоп’ячому усміхається він і відкидається на спинку стільця.

— Ти маєш рацію. Я тебе взагалі не знаю, — я швидко доїдаю тост, запиваю чаєм і підіймаюся зі свого місця.

— Побудь ще трохи зі мною, — зупиняє мене Полянський, обхопивши мою кисть своїми довгими пальцями.

— Мені потрібно зібратися…

— Встигнеш, ми не поспішаємо. Сьогодні чудовий ранок, то чому б нам не насолодитися ним у компанії одне одного.

Я піддаюся йому. Знову. Але лише тому, що ранок і справді чудовий.

— Добре, — киваю я, але на своє місце не повертаюся.

Підходжу до краю тераси й із благоговінням дивлюся на ліс навколо нас. Готель знаходиться на піднесенні й складається враження, що ось-ось — і можна дотягнутися рукою до хмар. Тут час ніби зупинився, і всі проблеми зникли.

— Шкода, що в нас лише кілька днів, я б не проти втекти від усієї цієї міської метушні на тиждень-два, — я здригаюся від голосу Артема, що лунає прямо над моїм вухом. Так замислилась, що не почула, коли він підійшов.

Він стоїть за моєю спиною. Кладе руки на поруччя з обох боків від мене. Я немов опиняюсь у клітці. Моя спина торкається його грудей, і температура навколо вмить підвищується на кілька градусів.

— Так, я не проти відпустки. Востаннє два роки тому, здається, відпочивала, — зізнаюся йому. А в самої голос тремтить. І кожна клітинка тіла вібрує від низьких хрипких інтонацій Полянського.

— І Романов дозволяв тобі працювати в такому ритмі?

— Причому тут Романов? — дратуюся я. — Я сама вирішую, як мені працювати.

— Гей, спокійно-спокійно, — хрипко усміхається він. Його дихання лоскоче мою шкіру. А від тембру його голосу мурашки спиною повзуть.

Запах його парфуму огортає мене. Завжди один і той же. І варто заплющити очі й зробити глибокий вдих, як відразу ж повертаюсь у минуле. У ті моменти, коли я по-справжньому була щасливою поруч із ним.

— Я всього лише мав на увазі, що якби був твоїм хлопцем, то хоч раз на місяць, але вкрав би тебе на кілька днів і відвіз туди, де були б тільки ми вдвох, — примирливо вимовляє чоловік.

— Але ти не мій хлопець, — резонно заявляю я.

— Але в мене є всі шанси ним стати, адже правда? — його руки переміщуються на мою талію. Він охоплює мене і притискає до свого тіла. Гарячого, міцного.

— Артеме, — роблю глибокий вдих я, — ти згая…

— Тс-с-с, — він прикладає палець до моїх губ, змушуючи мене замовкнути на півслові. — Я знаю, що поводився в минулому як справжній покидьок, ти цього не заслуговувала, і я дуже шкодую.

— Щось я не помітила, — хмикаю я.

— Я зрадив твою довіру, зрадив нас і не було жодного дня, щоб я не пошкодував про це, — продовжує він тихим голосом. — Думав, забуду тебе, закохаюся з легкістю в іншу, але ні чорта. Знову і знову шукав у дівчатах знайомі риси.

Він заривається носом у моє волосся, вдихає його аромат. Я завмираю від його дій. Ще хвилинка — і відштовхну його.

— Зараз ми дорослі люди з величезним багажем досвіду за плечима, ми змінилися, але потяг між нами залишився колишнім. І не сперечайся. Я відчуваю це, і ти теж, я знаю. Тому я пропоную спробувати все заново.