Глава 15

Артем

Саша завжди вміла виводити із себе. Переважно через упертий характер. Сказала: не буду ночувати в тебе — отже, будь-яким шляхом постарається забратися з мого будинку.

Наступну годину ми проводимо сперечаючись одне з одним. У її очах неприкрита огида до моєї персони, що не може не зачіпати мене. Тому я злюся ще сильніше, мене заносить, я перекриваю їй шляхи до відступу — вона розбиває дорогу вазу, привезену з Китаю. При цьому не відводить від мене погляду, дивиться з викликом, насолодою. Їй подобається наша гра не менше, ніж мені. Вона й рада завдати мені удару, відігратися за минулі образи.

— Випусти мене, Полянський, інакше, присягаюсь, це востаннє, коли ми бачимося, — люто шипить вона, не бажаючи погоджуватися зі мною. А я і сам не знаю, навіщо тримаю її тут.

Хоча ні. Брешу. Знаю.

Поряд із нею в мені прокидається азарт, жага, бажання. І я поводжуся, немов хижак. Тварина, здатна думати лише про одне. Ведена інстинктами й примітивними бажаннями.

Я божеволію від того, що мені дозволено лише дивитися на неї. Боюся злякати її своїм натиском, але й водночас мрію зломити її захист.

Її близькість приносить якесь задоволення, у якому я не можу собі відмовити. Хочу бачити її у своєму будинку, хочу засинати, знаючи, що вона поруч, хочу милуватися нею, чути її сміх.

Але я завжди вибираю невірний шлях. Як і зараз. Інакше давно припинив би це протистояння, позбавлене логіки.

Ми свердлимо одне одного поглядами, груди Лавинської важко підіймаються й опускаються. Вона облизує губи, й ці рухи її язика діють на мене гіпнотично.

Я не думаю, що роблю. Крок уперед. Ближче до неї. Обхоплюю Сашу за тонку талію, помічаю, як розширилися від подиву її очі, а наступної хвилини я впиваюся поцілунком у її губи. Саша завмирає, дозволяючи мені вести в цій грі. Не відповідає, але я маю намір зломити її своїм натиском.

Я знаю, що їй подобається. Що вона, як і я, в глибині душі прагне цього. Вона й досі така ж смачна, а її губи м’які. Я втискаю її в себе, поглиблюю поцілунок, не звертаючи жодної уваги, що Саша не відповідає мені.

І тут відбувається те, чого я зовсім не очікував. Пекучий ляпас обрушується на моє обличчя.

— Ауч, — кривлюсь я, відсторонившись, і з невір’ям дивлюся на дівчину, яка зараз нагадує розлючену фурію.

В очах блищить лють, щоки залиті рум’янцем, губи припухлі. Дивиться на мене розширеними від невіри очима. Та я і сам не вірю, що не зміг втриматися і зробив це. У планах не було жодного поцілунку. Я збирався повільно приручити Лавинську, показати, який я хороший хлопець, а ще весь її вільний час заповнити спілкуванням із собою. Щоб за місяць життя без мене не уявляла.

— Не смій торкатися мене, особливо після своєї цієї Ліни, — вона з гидливістю оглядає мене з ніг до голови.

— У мене немає жодної Ліни, та взагалі нікого немає, — зло кидаю їй у спину, прикладаючи долоню до щоки.

Спостерігаю за тим, як Саша стрімко наближається до вхідних дверей. Гучний стукіт — і вона зникає за ними.

Я не зупиняю її цього разу, тому що брешу. Є в мене Ліна. І це потрібно виправити. Терміново. Якщо Саша дізнається про неї — а хтось усе ж проговориться — мені не варто навіть сподіватися на її прихильність. І я навіть не хочу знати, як відреагує Саша й що собі вигадає, якщо Ліна не послухається і припреться ще раз в офіс.

Я хапаю ключі від машини й куртку. Перетинаю будинок і виходжу в гараж через двері. Кілька хвилин прогріваю двигун, а потім зриваюся з місця, попередньо написавши Ліні, що прямую до неї.

Вона зраділа, вирішивши, що я скучив. Не люблю всі ці пояснення, але все ж Ліна була зі мною понад два роки. Від мене вона отримувала, звісно, набагато більше, ніж я від неї, але вона була хорошою і тямущою коханкою. Поговорю з нею нормально, дам відступні, й розпрощаємося. Хто знає — назавжди або на час, але все ж я волів би, щоб у майбутньому єдиною жінкою в моєму житті була Лавинська.

Світло у вікнах Ліни горить, привітно запрошуючи мене увійти всередину. Я підіймаюся на сьомий поверх і натискаю на дверний дзвінок. Ключі від квартири в мене є, адже це я купив її для дівчини, зазвичай я використовую їх, але сьогодні я відчуваю себе на чужій території. Сьогодні моя мета візиту абсолютно інша.

— Артеме? Ключі забув? — здивовано вигинає брову Ліна, відчинивши переді мною двері.

Я невизначено тисну плечима, переступаючи поріг.

— Привіт, — киваю їй і проходжу вглиб квартири. Займаю м’яке крісло, спостерігаю, як метушиться дівчина. — Сядь, Ліно, у мене розмова до тебе. Я ненадовго, — суворо вимовляю я, коли вона зупиняється переді мною і починає розв’язувати поясок халата.

Усмішка з її обличчя вмить сповзає. Вона кліпає часто-часто. Починає нервувати.

— Якщо ти щодо мого сьогоднішнього візиту до тебе, то пробач мені, котику. Я ж тобі вже говорила, що ненавмисно. Просто скучила, — розгублено вимовляє вона.

— Сядь, Ліно, — з натиском повторюю я, і дівчина слухняно сідає в крісло навпроти мене.

Вона закидає ногу на ногу, халат з’їжджає, оголюючи її довгі стрункі ноги. Але я не відчуваю колишнього бажання до неї. Усі мої думки зараз навколо Саші. Напевно, варто перед нею перепросити за свою поведінку.