Глава 14

Я з цікавістю озираюся на всі боки, коли перетинаю двір у супроводі охорони Полянського. Кілька молодих дерев, кущі троянд і зелена трава. Лаконічно, просто й гарно. В Артема все так. Нічого зайвого. Жодної помпезності й викрутасів.

— Проходьте, Артем В’ячеславович чекає на вас, — відчиняє переді мною двері чоловік, і я проходжу в будинок, ховаючи всередині своє обурення.

Мене зустрічає порожня вітальня. Величезний простір виконано в тих же тонах, що й кабінет Артема. Білий і темне дерево. Мінімум меблів, висока стеля, багато світла.

У будинку настільки тихо, що стукіт моїх підборів відлунює від стін. Не дуже-то схоже, що на мене тут хтось чекає.

— Хочеш чогось випити? — здригаюся від голосу чоловіка, який раптово лунає за спиною, і я різко повертаюся до нього.

Артем спокійно йде в мій бік. На ньому джинси й біла футболка. Він виглядає домашнім і на кілька років молодшим, ніж коли одягнений у строгий костюм.

— Дякую, але я не збираюся затримуватися в тебе. Я привезла папери, ось, — простягаю йому теку, але Артем повністю ігнорує її.

Він сідає на диван, розминає шию, після чого переводить на мене пильний погляд. Я починаю підозрювати, що ніякі документи йому не потрібні були.

— Робочий день ще не закінчився. Я люблю працювати в домашній атмосфері, тому влаштовуйся зручніше і знайди мені договір із «Картіс», — усміхається він.

— Послухай, — заводжуся я, — не знаю, до чого все це, але зважусь нагадати, що я всього лише твій особистий помічник, і якщо ти сподіваєшся на щось більше, то знай, виходити за межі я не збираюся. Тож припини ці дурні ігри.

— Сашо, — перебиває мою промову Артем, — не знаю, що ти там собі надумала, але зараз мені потрібно лише одне — щоб ти знайшла потрібний мені договір і зачитала його пункти вголос. І не кричи так, я вже говорив, що в мене голова болить, — осаджує мене.

— Чудово. Договір із «Картіс», — кидаю теку на столик і починаю перебирати аркуші в пошуках потрібних документів. — Тримай, — простягаю їх Артему.

— Ні, читай, — наполягає він. — Можеш сісти поруч, — плескає по оббивці дивана поруч із собою.

Я застигаю на місці. Із силою стискаю аркуші паперу в руках. Злюся на Артема за цю виставу.

— Слухай, ми з тобою чудово знаємо, що договір — це лише привід заманити мене до тебе в будинок, я не знаю, чого ти хочеш, але з упевненістю можу сказати, щоб ти викреслив зі своїх планів спільне ліжко зі мною. Я не з тих, хто пробачає мерзотникам, і вже точно не буду зав’язувати стосунки з чоловіком, у якого вже хтось є. Я не дурепа й чудово можу відрізнити керівника відділу кадрів від твоєї коханки.

— Сашо, — рівним і спокійним голосом виголошує Полянський, і за це його хочеться придушити ще більше. — Я все ще чекаю договір. І не варто вигадувати те, чого немає. Я покликав тебе сюди виключно з однієї метою — працювати. Я рідко з’являюся в офісі, саме тому пропонував тобі спочатку оселитися в моєму домі.

Я хапаю ротом повітря, не знаючи, що сказати йому. Відчуваю, як щоки заливає фарба сорому. Ніяково вийшло.

— Але з Ліною обіцяю зав’язати, — через довгу паузу додає він і підморгує мені, руйнуючи моє самовладання. — Все ж донедавна я був парубком, а тепер у мене є прекрасна наречена. Не потрібні нам чутки про те, що я невірний наречений. Днями буде благодійний вечір, пропоную піти на нього вдвох. А тепер повернемося до договору. Мене цікавить шостий пункт, у нього повинні були внести зміни. Читай, — наказує Артем і відкидається на спинку дивана.

— Ти серйозно?

— А схоже, що я жартую? — його брова повзе вгору.

— Гаразд, — хмикаю я, усе ще не вірячи, що Артем вирішив влаштувати вечір читання.

Я влаштовуюся в кріслі, якомога далі від Полянського, намагаюся ігнорувати його погляди у свій бік, знаходжу потрібний пункт і гучно читаю вголос, доти, поки Артем не зупиняє мене і просить перейти до іншого пункту, що цікавить його.

— Все правильно, — підсумовує він. — У тебе є ручка? Я підпишу його.

— Так, зараз, — тягнуся до сумочки я.

Ми працюємо кілька годин без перерви. Я охрипла, тому що весь цей час мені довелося читати Артему ці кляті документи. А ще дуже втомилася й виснажилась. Ми й справді займалися справами компанії, і Артем жодного разу не переходив на особисті теми або флірт.

Весь цей час він вдавав діву, що страждає від мігрені, і підписував кожен документ лише після того, як переконався, що там усе точно так, як він хотів.

За вікном уже стемніло, коли ми закінчили.

— Мені час додому, — підіймаюся зі свого місця. У горлі дере, у роті пересохло.

— Ти нікуди не поїдеш, — заявляє Полянський. — Уже майже одинадцята ночі. Ми домовлялися з тобою на цей рахунок. Ходімо, я покажу тобі твою спальню.