Глава 13

В офіс я потрапляю до початку обідньої перерви. Нервово тисну на кнопку виклику ліфта й підіймаюся на потрібний поверх. Поліна активно б’є пальцями по клавіатурі, поспішає, немов робить важливий звіт, який потрібно здати протягом п’яти хвилин. Або ж просто зганяє свою злість таким чином. За виразом її обличчя ніколи не зрозуміти напевно, про що вона думає.

Я вітаюся з нею кивком голови, обсмикую спідницю, поправляю рукави блузки, зупиняюся перед дверима, що ведуть до кабінету Полянського, й роблю глибокий вдих, щоб заспокоїти роздратування і злість, що рвуться назовні. Поруч із Полянським я занадто легко втрачаю самовладання. Це неприпустимо.

— Я б не радила входити без стуку, — беземоційним голосом вимовляє Поліна, навіть не дивлячись у мій бік.

Я повністю ігнорую її пораду, тягнуся до ручки й тягну двері на себе.

— Ем-м, здається, я чомусь завадила?

Я застигаю на порозі, зовсім не очікуючи побачити тут дівчину в короткій спідниці, з глибоким вирізом і на шпильках такої висоти, що можна зламати ноги. Вона явно не співробітник компанії. Тому що її вбрання відповідає відвідувачці нічного клуба, але ніяк не дрес-коду компанії. Вона поводиться дуже зухвало, притулившись стегнами до столу Полянського й накручуючи пасмо волосся на палець. На губах яскраво-червона помада, у вухах золоті сережки-кільця, кучері каскадом спадають по спині, ідеальні, немов вона щойно вийшла із салону краси.

Моя брова запитально повзе вгору. Я із цікавістю роздивляюся незнайомку, вона витріщилась на мене. Вона кривить свої пухкі губи, у погляді з’являється гнівний блиск. Я все ж чомусь завадила.

Вона оцінює мене, як суперницю, і навіть не намагається приховати цього. Я неприємно здивована картиною, яку застукала, але намагаюся не показувати цього.

Артем сидить у своєму кріслі, на його обличчі з легкістю можна прочитати невдоволення. Ось тільки викликано воно моїм безцеремонним вторгненням у його кабінет або розмовою з гостею — невідомо.

— Проходь, Олександро, ми з Ліною вже закінчили, — він прочищає горло, підіймається зі свого місця й виразно дивиться на брюнетку, даючи зрозуміти, що тій час іти.

— До зустрічі, Артеме, — вираз її обличчя змінюється, варто їй повернутися до Полянського. Легка усмішка торкається її губ, у голосі сочиться тепло й ніжність.

Дівчина йде до дверей, не поспішаючи. Цокає підборами по відполірованій підлозі, у руках стискає сумочку від відомого бренду. Ще раз уважно окидає мене поглядом, немов намагається запам’ятати. Порівнявшись зі мною, криво посміхається мені. Вона незадоволена тим, що її безцеремонно випроваджують у той час, коли мене тут раді бачити.

— Це Ліна, з відділу кадрів, заходила обговорити перестановку у відділі збуту, — вимовляє мовби поміж іншим Артем, коли за дівчиною зачиняються двері.

При цьому нескладно помітити, що він злегка нервує. Очі бігають із боку в бік, на мене не дивиться. Він завжди так робив у минулому, коли брехав. Артем поправляє краватку на шиї, яку явно зав’язував похапцем. Дихає важко й уривчасто. На ньому той самий костюм, який я повинна була забрати. Синій. І сидить на ньому ідеально.

— Не варто виправдовуватися переді мною, мені не цікаве твоє особисте життя, якщо воно не компрометує мене в очах оточення, — байдуже тисну плечима, хоча насправді відчуваю зовсім інше. І це мені не подобається.

Швидкими кроками долаю відстань між нами й тягнуся до коміра сорочки Артема.

— У тебе краватка криво зав’язана, — пояснюю йому свої дії.

Помічаю, як він напружується всім тілом, коли моя долоня торкається його грудної клітки. Майже не дихає. Від його пильного погляду стає ніяково. Долоні миттєво пітніють, а пальці починають тремтіти. Поки Полянський вдає слухняну статую, я користуюся моментом і уважно оглядаю його на наявність слідів губної помади або інших натяків на те, що щойно між ним і Ліною сталося щось більше, ніж просто розмова між керівником і підлеглою. І не розумію, чому мене це так хвилює.

Але слідів немає. Можливо, я просто рано з'явилася.

— Готово, — відступаю на крок від нього. Голос чомусь сів і звучить зовсім тихо. Ніяково переступаю з ноги на ногу, не знаю, куди себе подіти. — Зустріч уже закінчилася?

— Ні, — відмирає нарешті Артем, але погляд усе такий же розфокусований, незібраний. — Я переніс її на другу годину дня. Підемо пообідаємо?

— Я була б вдячною, якби ти дав мені попередньо ознайомитися з документами компанії й договором, який збираєшся підписати, — я не дозволяю собі переходити на вільності. Я тут заради роботи, нічого більшого між нами з Артемом бути не може.

Жодних обідів, вечер і спільних вихідних. Ми — давно в минулому. Його чарівність і харизма вже не діють на мене. Я з легкістю можу суперечити йому й не піддаватися його натиску.

— Так, звичайно, тека на столі, — кивком вказує вбік Артем, ховаючи руки в кишенях. — Я попрошу в такому разі Поліну замовити нам обід прямо сюди, — звучить більше як питання, ніж твердження, на що я лише тисну плечима. Сама ж сідаю в крісло генерального директора й розгортаю теку.

Поки я вивчаю документи, Артем витріщився на мене, не приховуючи свого інтересу. Я виразно здіймаю на нього погляд і запитально вигинаю брову. Він у відповідь знизує плечима й усміхається. Зовсім по-хлоп’ячому. Відкрито так і щиро. Я хмурюсь і повертаюся до паперів.