Глава 11

Ранок починається не з кави. Ранок починається з дзвінка колишнього хлопця, який зараз виконує роль мого безпосереднього керівника.

— Поліна мала вже скинути тобі мій розклад на сьогодні, — без привітання починає він. — У нас о першій годині дня зустріч із представниками компанії, яка пропонує нам перейти на біорозкладні пластикові пляшки.

При цьому дихає так, немов щойно пробіг марафон. Можливо, він щойно повернувся з ранкової пробіжки. Принаймні мені хотілося б, щоб це було саме так, тому що другий варіант: він щойно був у ліжку із жінкою, не встиг відновити дихання й відразу ж набрав мене — мені абсолютно не подобається.

— Так, я вже бачила. Прямую в офіс.

— Забери дорогою мій костюм з ательє «Тюдор». Він знаходиться в ТЦ «Семіраміда». Я попереджу їх.

— А це не може зробити кур’єр? — похмуро питаю я, прикидаючи відстань до торговельного центру. Та він же на іншому кінці міста знаходиться!

— Не може, — безапеляційно заявляє він. — Інакше я б не попросив тебе. І собі теж щось подивись, зустріч мине в офісі, потім ми всі разом вирушимо пообідати й ти будеш супроводжувати мене. З твого боку потрібна повна зосередженість і повторне вивчення умов контракту.

Раптово в моїй голові зріє дуже важливе питання, про яке через стрес і хвилювання я не думала раніше.

— Полянський, а чим займається твоя компанія?

Тиша на тому боці стає практично відчутною. Схоже, такого повороту Артем не очікував.

— Думаю, ти вмієш користуватися пошуковиком і з легкістю зможеш знайти в мережі цю інформацію, — повільно вимовляє він і гмикає.

Мені здається, або в його голосі звучить образа й розчарування? Немов він думав, що всі сім років я тільки тим і займалася, що відстежувала його особисте життя, досягнення і кар’єрний ріст.

Я здригаюся від сигналу автомобіля, що лунає поряд зі мною. До машини за день не звикнеш. Кожного разу, коли доводиться повертати кудись, серце від страху завмирає. Цікаво, може, в мій корпоративний пакет усе ж входить особистий водій?

— Я за кермом, не хочу відволікатися. То що там? Дорогоцінні метали? Видобуток руди? Вантажоперевезення? Будівельна компанія? — сиплю припущеннями я, напружено стискаючи руками кермо.

— Ні, ми продаємо воду.

— Що? — з подивом питаю я.

— Воду. Бутельовану. Газовану, негазовану, лікувально-столову, мінеральну, — на одному подиху перераховує Полянський.

— Ти зараз хочеш сказати, що став мільярдером, продаючи воду? — з недовірою питаю я.

— Ну, фактично моя сім’я розбагатіла саме на цьому.

— Ти смієшся з мене.

— У нас є преміум лінійка по п’ять-десять баксів за пляшку й контракти на неї укладені на три роки вперед. Є мас-маркет, спрямований переважно на вітчизняний ринок. «Polyansky Cristal» — це бренд, відомий у всьому світі.

Складається враження, що про воду Артем може розповідати цілу вічність.

— Минулого року ми поставляли воду на чемпіонат світу з футболу, а два роки тому нашою водою тамували спрагу олімпійці на літніх іграх, — з гордістю вимовляє він.

— В Африці люди страждають від нестачі прісної води, а ти продаєш її по десять баксів за пляшку? — з моїх губ зривається нервовий смішок. У голові все ще не вкладається, що на такому, здавалося б, елементарному можна нажити капітал.

— Якщо тебе це заспокоїть, то наша компанія щорічно жертвує гроші фондам, які займаються цією проблемою, — у його голосі явно прослизають поблажливі нотки.

— Ох, ясно. Ви молодці, — не знаю, що сказати, тому що Полянський, здається, занадто серйозно сприйняв моє запитання. — Гаразд, я тоді в «Тюдор» за твоїм костюмом, а потім назад.

— Дивовижно, уже минуло десять хвилин як почався перший робочий день, а ми з тобою навіть жодного разу не посварилися. Якщо так піде й далі, то ти не захочеш йти з-під мого крила, — мене пересмикує від його нудотно-солодкого тону.

— У мене зараз просто є інші дратівники крім тебе. І, до речі, навіть не сподівайся, що я буду звертатися до тебе в офісі на ім’я по батькові.

— Як твоє безпосереднє керівництво, дозволяю тобі звертатися до мене як захочеш. До того ж усім і так скоро буде відомо про наші з тобою стосунки.

— Добре, зайчику, — не можу проґавити момент, щоб не позлити його.

— Мабуть, я поспішив із заявами. А що з настроєм? Хто встиг зіпсувати? — Артем різко переводить тему й раптово стає серйозним.

Я напружуюся. Обговорювати своє особисте життя з ним я не збираюся. Точно вже не після того, як учора дізналася, що в нього, виявляється, десь є справжня дівчина.

— З чого ти взяв? — невинно цікавлюся я.

— Ну, ти сказала, що я дратую тебе не так, як хтось інший. Чи можу я припустити, що цей інший Романов?

— Це тебе не стосується, Артем.

— Ти помиляєшся, Сашо, з учорашнього дня мене стосується все, що стосується тебе. Зараза, пробач, друга лінія, це терміново.

Артем вимикається, і я нарешті розслабляюся, розмова з ним виснажує, і як ми проведемо цілий місяць пліч-о-пліч, я не уявляю. Але я повинна потерпіти. Заради помсти Романову і своєї адвокатської кар’єри. Тепер моя черга використовувати Полянського…