Глава 9

З будівлі суду я виходжу неймовірно задоволена собою. Усмішка ніяк не сходить із мого обличчя попри все те погане, що коїться в моєму житті останніми тижнями. Над цією справою я працювала кілька місяців. Хтось скаже, що виграні позови з аліментів — це не те, чим варто так пишатися адвокату, але насправді зараз я стала хрещеною-феєю для покинутої жінки з маленькою дитиною на руках. І це для мене головне.

На стоянці на мене вже чекає автомобіль із водієм. Я сідаю на заднє сидіння, і ми відразу ж рушаємо з місця. Офіс Полянського займає три поверхи бізнес-центру. Мені видають тимчасовий пропуск, і я підіймаюся ліфтом на чотирнадцятий поверх.

Затримую погляд на своєму відбитті в дзеркалі, поправляю волосся, розстібаю два верхніх ґудзики, роблячи декольте глибшим.

Хвилювання накочує хвилями. А ще мене з’їдають сумніви. З Полянським зв’язуватися — не найкраща ідея, і зараз у мене останній шанс переграти все. Але замість того, щоб повернутися в ліфт і бігти якнайдалі від офісу свого колишнього, я завмираю в приймальні Артема.

— Доброго дня, я до Артема Полянського, — привітно усміхаюся його секретарці. Сама ж уважно окидаю поглядом простір.

Тут усе обставлено дорого й зі смаком. Починаючи від холу, де зупиняється ліфт, закінчуючи чорною табличкою на дверях із гравіюванням «Генеральний директор Полянський А.С.».

— У вас призначено? — не підіймаючи погляду від монітора, байдуже питає дівчина.

— Ем-м, напевно. Не знаю, — знизую плечима. Чи вважається особисте запрошення призначеною зустріччю?

На вигляд дівчині приблизно років тридцять п’ять. Строгий штанний костюм чорного кольору, волосся зібране в тугий хвіст. У неї гарна фігура і красиві риси обличчя. Обручки на безіменному пальці немає. Цікаво, вона виконує роль тільки секретарки або ж у її обов’язки входить більше?

— Якщо ні, то можу записати вас на шосте листопада.

— Але це за три місяці, — мої брови злітають вгору від подиву, дівчина ж має так само незворушний вигляд.

— Все правильно. Артем Станіславович дуже зайнята людина й нікого просто так не впускає, — їдко вимовляє вона й тягнеться до свого телефона, коли сигнал сповіщає про вхідне повідомлення.

— Послухайте, може, просто повідомте йому, що я приїхала? Впевнена, він зараз чекає на мене.

Не розумію, чому все ще стою тут, домагаючись зустрічі з Артемом. Ось же хороша причина того, чому я так і не прийшла до нього. Мене не пустили. Ідеальна відмовка. Але натомість я заводжуся від нахабства секретарки, яка зарозуміло запитує мене:

— Знаєш, скільки такі, як ти, щодня намагаються прорватися до Полянського? Ображені подружки, фанатки, дівчата з економічного відділу, мисливиці за грошима. Якби я впускала до його кабінету всіх без розбору, то мене давно б звільнили.

Вона закінчує друкувати повідомлення й нарешті підіймає на мене погляд. У ньому прослизають роздратування й зарозумілість. Немов вона тут господиня положення, а я лише пил під її ногами.

— А тепер назвіть мені своє ім’я і я призначу вам зустріч на шосте листопада. Якщо це ще актуально, звичайно.

Я стискаю губи, дістаю із сумочки телефон і посміхаюся. Дивлюся на секретарку Полянського з перевагою, коли прикладаю телефон до вуха. Що ж, у мене перед нею є величезна перевага у вигляді особистого номера неймовірно зайнятого справами Полянського.

У слухавці звучать довгі гудки. Один, другий, третій. Весь цей час ми з дівчиною не відводимо одна від одної неприязних поглядів.

— Так? — чується низький голос із властивою тільки Артему хрипотою, що викликає всім тілом мурашки.

— Мушу визнати, персонал у тебе вишколений. Судячи з усього, нашу зустріч доведеться перенести на шосте листопада, — починаю без привітання.

— Не зрозумів. Чому шосте листопада? Ми ж вранці про все домовилися, Сашо, — роздратовано каже він.

— Тому що це виявилося найближче вільне вікно у твоєму розкладі, у яке можна потрапити на аудієнцію з тобою.

У телефоні чується важке дихання Артема. До нього не відразу доходить, про що я говорю. А потім двері кабінету генерального директора різко відчиняються і я зустрічаюся поглядом із Полянським. Він усе ще тримає телефон біля вуха. Його брови здивовано злітають вгору.

— Чому ти не входиш? — питає з явним здивуванням в очах.

— Тому що тебе стереже цербер, — кажу як цілком очевидне й вимикаю виклик на телефоні. Намагаюся виглядати байдужою до всього. Щоб не подумав, що і справді жадала нашої зустрічі.

— Поліно Едуардівно, попрошу вас запам’ятати Олександру, із цього дня вона буде моїм особистим помічником. Її до мене в кабінет впускати в будь-який час. Це зрозуміло? — суворо вичитує дівчину Артем, і від його владних ноток у голосі хочеться зіщулитися.

— Зрозуміла, — приховує своє невдоволення Поліна й відвертається до екрана комп’ютера.

— Чудово. Олександро, проходь, — він відступає вбік, запрошуючи мене всередину…

У кабінеті Полянського немає жодних зайвих деталей. Темні кольори в поєднанні з деревом, панорамне вікно з краєвидом на місто. Виглядає стримано й дорого. Йому пасує.