Глава 8

Я прокидаюся за будильником. Різко виринаю зі сну й не відразу розумію, де перебуваю. Світанкові промені сонця проникають через вікно й освітлюють кімнату. Стогну від головного болю, повертаюся на бік і завмираю, коли поглядом натикаюся на тіло поруч із собою.

Пам’ять повертається миттєво.

— Якого біса, Полянський? — голосно обурююся я і б’ю чоловіка кулаком у плече.

Мої дії мали ефект. Артем застогнав, заворушився, ліг на спину й потер очі. Потім повернув голову в мій бік. Наші погляди зустрілися. Його аромат проник у ніздрі, запаморочив голову. На кілька секунд я все ж дозволила собі випасти з реальності й потонути в глибині синяви його очей.

— Що ти робиш у моєму ліжку? — у голосі прослизають істеричні нотки.

— Фактично воно наше, оскільки номер на двох, — сонно бубонить чоловік.

— Ти зрозумів, про що я.

— На дивані було незручно. Тому я перемістився сюди. Не бійся, я не чіплявся до тебе вночі, ти теж поводилася пристойно. Лише трохи хропіла, але я штовхнув тебе уві сні й ти перестала.

— Я не хроплю. Господи, так і знала, що з тобою не можна зв’язуватися, — відкидаю вбік край ковдри й поправляю на собі халат, який знайшла на полиці у ванній кімнаті й вирішила використати як піжаму.

— Розслабся, Лавинська, ти занадто напружена, — втомлено промовляє Артем, заплющує очі й, здається, миттєво провалюється в сон.

— Чудово, просто чудово! — бубню собі під ніс, поки дістаю із шафи сукню. Потрібно викликати таксі, доїхати додому, переодягнутися й відразу до суду.

— Навіщо ти зірвалася так рано? Ще шостої немає, — з роздратуванням запитує Артем. Усе ж таки не заснув.

— Якщо ти забув, мені на роботу.

— О восьмій.

— Я по-твоєму в цьому повинна з’явитися в залі засідань? — виставляю перед собою червону вечірню сукню.

— Ти б приголомшила всіх у ній, повір, я знаю, про що кажу. Це був би найкоротший судовий процес в історії, — усміхається він, потягуючись. — А тепер припини метушитися й повернися назад. Я вчора дав розпорядження своєму водієві, він о сьомій повинен підвезти для нас одяг, — позіхає Артем, змінює положення й повертається на бік, обличчям до мене.

Він розглядає мене відвертим поглядом, у його очах я помічаю чоловічий інтерес. Без сумніву мені це лестить, адже це означає, що я маю не гірший вигляд, ніж сім років тому.

— Дякую за турботу, звичайно, але мені в будь-якому випадку потрібно додому. Я залишила там документи.

— Тебе відвезе мій водій, Саша, тож не запізнишся. А тепер повертайся в ліжко, — на його обличчі розтягується пустотлива усмішка.

— В іншій реальності, Артеме. І попереджаю, якщо ти на щось розраховуєш, то навіть не сподівайся.

— Гаразд, — відразу ж здається він, — тоді можеш замовити нам сніданок. На свій розсуд. Пошукай десь меню, а я ще трохи посплю.

Полянський збиває подушку, вкривається ковдрою майже з головою й затихає. Я стою посеред номера й не знаю, що мені робити. Викликати таксі або послухати Артема, скористатися його щедрістю і ще годинку відпочити. Зрештою, повертаю сукню в шафу, знаходжу меню, влаштовуюся в м’якому кріслі й вибираю воістину королівський сніданок. Шикувати — так із розмахом. Платить же Полянський.

За пів години офіціант заштовхує в номер візок, заставлений стравами. Знімає кришку й сервірує столик біля вікна. Я вже встигла прийняти душ і привести себе до ладу. У ванній виявилася косметика в мініваріанті й кілька флакончиків жіночих і чоловічих парфумів.

Полянський заворушився, лише коли за офіціантом зачинилися двері. Виліз зі свого барлогу просто в боксерах, і сів навпроти мене. Сонний, скуйовджений, з відбитком долоні на щоці. Смішний такий.

Він мружиться, розглядаючи, що в нас на сніданок, тому що не одягнув окуляри й тепер погано бачить.

— Може, для пристойності хоча б штани одягнеш? — цікавлюся в нього їдко.

— Тобі щось не подобається? — невинно цікавиться він.

— Так, Артеме, ненавиджу блакитний колір, весь апетит псує, — вказую на його боксери.

— Доведеться змиритися. Це мій улюблений. Ну, або відмовитися від сніданку й поберегти фігуру.

Я лише пирхаю у відповідь, тягнуся за тостом із лососем і авокадо, під занадто пильним поглядом надкушую його й запиваю кавою.

— Що? — не витримую я такої уваги з боку чоловіка. Шматок у горло не лізе.

— Нічого, — знизує плечима Артем, намазуючи на тост джем.

Снідаємо ми в напруженій тиші. О сьомій, як і обіцяв Артем, нам привозять одяг. На пакетах логотипи дорогих брендів. Що ж, якщо подумати, то від спілкування з Полянським одні плюси. Тепер у мене є дорогуща біла блузка і спідниця-олівець із високою посадкою. Відриваю бирку з цінником і розумію, що сама собі точно не дозволила б купити такий одяг. Головне, щоб Артем потім не виставив за все рахунок.

Поки Артем приймає душ, я швидко знімаю із себе халат, замінюючи його на новий одяг. З розміром він вгадав.

Полянський із ванної кімнати виходить уже зібраний. На ньому чорна сорочка, яка шалено йому личить, і класичні штани. Волосся трохи вологе, відросла щетина додає йому шарму.