Глава 7

Я задумливим поглядом дивлюся на неонову вивіску ювелірного магазину, що розташовується з іншого боку від готелю. Слова Артема немов спустили мене з небес на землю, змусили подивитися на Романова абсолютно з іншого боку. Протверезили. Адже часто так буває: ми знайомимося з людьми й зовсім нічого не знаємо про їхнє минуле. Вони вміють майстерно вдавати із себе інших людей, а насправді бути ким завгодно. Аж до колишніх ув’язнених, які відбули термін на зоні.

— Дякую, що розплющив мені очі, але на цьому все, — важко зітхаю я і ховаю від Артема розчарований погляд. — Я ненавиджу тебе не менше Романова, і жодного бажання бачити твоє самовдоволене обличчя щодня у мене немає.

Я віддаю йому свій келих, підходжу до крісла, на якому залишилася моя сумочка, і збираюся піти, коли гаряча рука Артема хапає мене за передпліччя.

— Стривай, Саш, — я розвертаюся до нього обличчям, не розумію, що ще йому потрібно. — Я заплачу тобі. Удвічі… ні, утричі більше, ніж ти отримуєш зараз. Подумай. Я втратив особистого помічника, а взяти людину з вулиці — не найкраща ідея, — у його очах читається благання. Або мені здалося?

— Ти щойно сам назвав причину, через яку я не буду працювати на тебе. Ми з тобою не знайомі між собою люди й те, що в нас була коротка інтрижка в минулому, нічого не змінює. Ти мене не знаєш. Абсолютно.

— Я знаю найголовніше. Ти чесна, старанна, принципова. Це саме ті якості, які мені потрібні. Плюс до всього, в тебе юридична освіта, ти знаєшся на законах і договорах. Я не можу тебе відпустити.

Не знала б Полянського, вирішила б, що він зараз розхвалює мене і благає залишитися з ним.

— Ні, Артеме, — хитаю головою, — це дуже-дуже погана ідея.

— Місяць. Ти попрацюєш у мене всього місяць. Якщо не сподобається, по закінченню цього терміну я замовлю за тебе слівце й тебе зроблять партнером в адвокатській конторі Стрельникова.

Артем знає, на що тиснути і як спокушати.

Пропозиція настільки заманлива, що подумки я вже сиджу у своєму особистому кабінеті й веду справи серйозних людей, а не катаюся своїм коштом на інший кінець міста, розгрібаючи справи, пов’язані з розподілом майна десь у чорта на куличках за копійки, що платять мені в юстиції.

— Погоджуйся, це ж те, чого ти прагнула, — голосом спокусника вимовляє Полянський, а я немов до підлоги приросла. Не можу ні вирватися з його захвату, ні втекти з номера.

Тому що давно зрозуміла, що без зв’язків у гарну адвокатську контору не пробитися. Яким би генієм ти не був. Не в нашій країні. Навіть Романов мені не допоміг. Хоча в нього були можливості. А я не перший рік працюю, у мене є досвід і я виграла багато справ у суді. Але мене досі ніхто не помітив.

— Що від мене потрібно? — хрипким голосом вимовляю я, не вірячи в те, що зараз збираюся продатися з потрухом.

— Це інша справа, Саш, — радісно усміхається він. — Приходь завтра в мій офіс і ми обговоримо контракт. І так, якщо звільнишся раніше, ніж за місяць, то угода скасовується. І тобі варто знати, що я дуже вимогливий керівник.

— Я це переживу. Не хвилюйся. І так, тобі теж варто дещо знати, у мене ще пів року діє договір із юстицією, це означає, що мені доведеться іноді відлучатися від твоїх доручень, щоб розгрібати справи, які вони мені підкидають за соціальними програмами.

— Не питання, Саш, із цим щось вирішимо, — відпускає мене нарешті Артем і відходить, збільшуючи між нами відстань.

Я згадую, що потрібно дихати. Ніяково переступаю з ноги на ногу, сумніваюся у всій цій авантюрі. Адже це Полянський. Не пам’ятаю, щоб він дотримувався своїх обіцянок. Але чому б мені не використати його? Точно так само, як і він колись мене.

— А тепер нумо спати, я страшенно втомився. З літака відразу на бал примчав, — розстібає ґудзики на сорочці Артем, оголюючи рельєфний прес.

— Ну ти спи, а я додому, — швидкими кроками перетинаю номер і смикаю двері за ручку.

Замкнені.

— Відчиниш? — схвильовано дивлюся на Полянського, який незворушно тягнеться до пряжки ременя. Не зібрався ж він роздягатися в моїй присутності?

— Ні, звісно, — як цілком очевидне вимовляє він. — Адже ми Романову сказали, що зустрічаємося, потрібно дотримуватися легенди. Допомогти тобі з блискавкою на спині, Лаві? Ти ж не збираєшся спати в сукні?

— Отже, так, — починаю злитися я, — ти або відчиняєш двері й випускаєш мене, або цю ніч проводиш на дивані, тому що ділити з тобою одне ліжко я не збираюся.

— Гаразд-гаразд, — примирливо виставляє він перед собою долоні. — Диван так диван. І розслабся ти, я не кусаюсь.

Артем дістає із шафи запасну ковдру й подушку, кидає їх на диван і завалюється зверху. Прямо в штанах.

Я не поспішаю. Звичайно ж, мені хочеться утерти носа Романову. Я бачила його реакцію на новину про те, що я так швидко знайшла йому заміну. Андрію це не сподобалося. Він власник, як і будь-який чоловік. Тому відмовитися полоскотати йому нерви не можу.

Знову кидаю сумочку на крісло. Підходжу до ліжка, на якому можна було б поміститися вп’ятьох. Переводжу недовірливий погляд на Артема. Замислив щось. Без сумнівів.

— То що, може, все ж допомогти з блискавкою? — озивається він, немов спиною може відчувати мій погляд.