Глава 4

Я озираюся на всі боки, щоб зрозуміти, хто ще став свідком цієї картини. Зайві плітки мені ні до чого. Тим паче я недавно відмовила Антону. Він хороший хлопець, але я до нього нічого не відчуваю. Моя відмова його засмутила, і я не хочу, щоб він вирішив, що я проміняла його на більшу рибку.

Я вирішую, що найкраще вдати, що Артем привітався не зі мною, адже на ґанку не я одна, тому просто проходжу повз нього і прямую в бік гуртожитку.

— Олександро, постривай, — долинає мені вслід, і я прискорюю крок. Чорт, що йому від мене потрібно? — Я тебе чимось образив? — запитує Артем, порівнявшись зі мною.

— Що? Ні? — кидаю на нього короткий погляд. Гарний усе ж таки гад.

— Тоді чому втекла? — з подивом запитує він.

— Справ повно, — коротко відповідаю я.

— Я хотів запросити тебе на вечерю, — ошелешує мене своєю пропозицією Полянський.

Я різко зупиняюся. Повертаюся до нього обличчям. Краєм ока помічаю, що на нас усі витріщаються. Чудово, пліток не уникнути.

Я злюся.

— Слухай, Полянський, скажи прямо, що тобі потрібно? Я не з тих дівчат, що пускають за тобою слину й готові приїхати на перший поклик. Тому знайди когось більш поступливого.

— Ось тому мені й подобаєшся ти. Не люблю поступливих, — у його очах з’являється небезпечний блиск. Він робить крок уперед, опиняючись надто близько до мене. Так близько, що його парфуми проникають просто в мої легені.

— А що буде, коли ти досягнеш свого? — питаю з викликом, дивлячись на нього знизу вгору.

— Ти маєш на увазі, коли ти погодишся повечеряти зі мною? Ну, думаю, я виберу для нас хороший ресторан, а потім ми поїдемо покатаємося нічним містом, — хитро з’їхав із теми він.

— У мене завтра залік, тож, на жаль, змушена відмовити.

— Я допоможу тобі. Ти ж у курсі, що я займаюся за індивідуальною програмою? І це не тому, що я такий бовдур, що викладачам доводиться розжовувати мені матеріал особисто. Я — геній, — зарозуміло заявляє він, я ж пирхаю у відповідь.

— Тоді тобі повинно бути відомо, що означає слово «прощавай», геній. Мені час, — махаю йому рукою й поспішаю сховатися.

— До зустрічі, мала! — кричить мені навздогін, але за мною не йде.

З цього дня в мене з’явився свій особистий сталкер в особі Артема Полянського. Він щоранку приходив у кав’ярню, де я працювала, замовляв чай ​​і просто витріщався на мене, що шалено дратувало. То запрошував мене кудись, то пропонував підвезти. Я не розуміла, що відбувається, ставилася до нього насторожено і з недовірою, але мене так дістала його зайва увага, що одного дня я не витримала й запитала:

— Якщо погоджуся піти з тобою на побачення, ти нарешті відчепишся?

З цього й почалися наші стосунки. Стрімкі, божевільні, всепоглинущі. Перший поцілунок був схожим на політ у космос. У мене підгиналися коліна і тремтіли пальці поруч із ним. Ми могли сперечатися до хрипоти, а потім всю ніч не відлипали одне від одного. Артем був зовсім не таким, яким я собі його уявляла. Щирий, добрий, усміхнений, хоча варто було нам з’явитися на людях, як він одразу ж закривався. Перетворювався на серйозного й похмурого хлопця.

Я знала, що ми з різних світів, що в нас, найімовірніше, немає спільного майбутнього, але Артем поводився так, немов його ні крапельки не бентежить те, що я жодного разу не була на дорогих курортах, одягаюся у звичайних магазинах і не ношу брендовий одяг. Я взагалі помітила, що йому на всіх і все начхати. Він не зважав ні на чию думку, рідко говорив про свою родину, ніколи не зустрічався з друзями. Характер він мав жахливий, але навіть незважаючи на це, він був найвихованішим і найкращим хлопцем, якого я зустрічала у своєму житті.

Наша близькість сталася за два місяці стосунків. Я була впевнена в тому, що саме він повинен стати моїм першим чоловіком. Він готувався до цього дня, я знала, що його терпіння на межі. Це мені тоді було дев’ятнадцять і я уявлення не мала, що відбувається в ліжку між чоловіком і жінкою, а він був хлопцем старшим і більш досвідченим, і мої постійні відмови вбивали його.

Усе було схожим на казку. Дорогий п’ятизірковий готель, люкс на останньому поверсі з виходом на терасу. Вечеря просто неба з краєвидом на вогні міста, м’яке ліжко, неймовірно ніжний і турботливий чоловік поруч.

Здається, у пориві пристрасті я тоді зізналася йому в коханні. Це було дуже давно, щоб пам’ятати напевно, але точно пам’ятаю: у ту ніч я подумала, що тепер ми разом назавжди. Ставила собі питання — за що всесвіт послав мені таке щастя? А вранці поринула в жорстоку реальність.

Ми спустилися на сніданок до ресторану, Артем був у хорошому настрої. Цілував мене, шепотів на вушко брудні слівця, ділився своїми планами на ці вихідні. Говорив, тепер уже точно не випустить мене з ліжка.

Ми сіли за столик, офіціант приніс нам меню. Кожного разу, коли ми з Полянським були в ресторанах, я намагалася не звертати уваги на ціни, за моїми підрахунками, за кілька місяців він витратив на їжу більше, ніж я заробила б за рік. У такі моменти я розуміла, наскільки велика прірва стоїть між нами.

Артем вивчав меню так, немов перед ним був щонайменше фінансовий звіт. Довго вдивлявся в аркуші, потім зняв окуляри й втомлено потер очі. Відкинув теку вбік і насупився.