Глава 3

Це не було коханням із першого погляду. Хоча б тому, що до цього моменту я бачила його вже не один раз. Артем ввічливо поцікавився, що в нас подають на сніданок. Замовив вафлі із сьомгою, трав’яний чай, потім дістав навушники й понад годину просидів за столиком біля вікна, не звертаючи ні на кого уваги.

Злива на вулиці міцнішала, мені на заняття в той день було до третьої пари. Я закінчила зміну, змінила уніформу офіціантки на повсякденний одяг, схопила рюкзак і пішла з кав’ярні. Застигла під козирком, прикидаючи, як перебігти дорогу й не промочити ноги. Від холоду шкірою пройшли мурашки, я підняла погляд в небо. Синоптики обіцяли мінливу хмарність. Помилилися, як і завжди.

Дзвякнув дзвіночок. Хтось вийшов із кав’ярні, поруч застигла фігура чоловіка. Він розкрив перед собою чорну парасольку. Полянського виказали кросівки «Балленсіага» й «Ролекс» на зап’ясті, коли його рука потрапила в поле мого зору.

— Ти ж теж навчаєшся в нашому універі? — його голос спокійний, глибокий. Я не відразу розумію, що він звертається до мене.

— Ти мені? — повертаю голову в його бік.

— У мене парасолька велика, помістимося вдвох, — на його обличчі з’являється легка усмішка і, немов на підтвердження своїх слів, він робить крок до мене.

Ми майже торкаємося грудьми одне до одного. Його дихання лоскоче шкіру. Від такої близькості тілом проходять мурашки, а серце чомусь починає битися частіше.

Тепер ми вдвох стоїмо під його парасолькою. Він вищий за мене на голову. Впевнена, збоку виглядаємо як справжня парочка. Я розгублена. Збентежена. Не розумію, що відбувається. Це жарт такий? Тому що це ж… ну, Артем Полянський.

— А ти звідки знаєш, що я вчуся там? — кивком вказую на головний корпус університету з іншого боку дороги.

— Це ж ти співала минулого року на посвяті першокурсників «Sway with me»? — питанням на питання відповідає він. При цьому не зводить із мого обличчя чіпкого погляду, в якому складно що-небудь прочитати.

Так, це була я. І дивно, що він мене пам’ятає.

— Це залежить від того, погано співала та дівчина чи добре, — усміхаюся я, а сама поглядаю на дорогу. Вдалині видніється тролейбус. Потрібно поспішити.

— Мені сподобалося, — вимовляє він буденним тоном і знизує плечима. — Тому й запам’ятав тебе. Так ти йдеш?

— Якщо ти вирішив побути джентльменом, то повинна попередити тебе, що йти доведеться далеко. Чотири квартали.

— Тоді все простіше, потрібно подолати під дощем лише п’ять метрів до моєї машини. Я підвезу тебе.

Він робить крок уперед, я залишаюся позаду. Він це серйозно?

— Ти йдеш? — питає мене, обертаючись, коли розуміє, що залишився під парасолькою один.

— Просто намагаюся зрозуміти, із чого така увага до моєї скромної персони, — підозріло мружусь я.

— Мені здавалося, всі дівчата універу мріють покататися на моєму Мустангу, — він вигинає брову, дивиться на мене глузливо. Оголює в усмішці рівний ряд білосніжних зубів і кривиться, торкаючись розбитої губи.

Побився?

— Я з тих трьох відсотків, у яких імунітет до імені Артема Полянського, — заявляю я на випадок, якщо він вирішив, що я зараз повинна верещати від радості й подумки перебирати імена для наших майбутніх дітей.

— О, чудово, ти знаєш, хто я, я знаю, хто ти. Це все спрощує, тому що я ненавиджу знайомитися.

— Правда? І як тоді мене звати?

— Саша, — без заминки видає він і на його обличчі з’являється хитра посмішка.

— На бейджику прочитав? — пирхаю я.

Здається, Артем зніяковів. Хоча ні, мені здалося.

— Ну так, — загадково усміхнувся він. — То що вибираєш: промокнути під дощем або мене як особистого водія? Повір, така пропозиція надходить від мене дуже рідко.

Я роздумую недовго. Насправді тут і думати нема про що. Варто уявити заповнений людьми громадський транспорт, бруд і патьоки води на підлозі — і хочеться застогнати вголос.

— Гаразд, ти безумовно виграєш у старого тролейбуса, — вимовляю я і виходжу з-під козирка будівлі, щоб опинитися під однією парасолькою з Артемом.

— Ніколи ще не відбивав дівчину в тролейбуса, — сміється він і відчиняє переді мною дверцята свого дорогого автомобіля.

— Ти ж у курсі, що підставляєш мене й наражаєш на небезпеку? — серйозним голосом питаю я, перш ніж сісти в салон.

— Що ти маєш на увазі? Якщо ти про ті ролики, у яких я беру участь у перегонах, то у звичайний час я їжджу обережно й не порушую правила.

— Ні, — хитаю головою, усе ще тримаючи серйозний вираз обличчя. — Я про те, що якщо нас зараз побачить хтось із твоїх шанувальниць, то мені дістанеться від них на горіхи. Підстережуть у підворітті й повисмикують усе волосся.

Першу мить Полянський ніяк не реагує на мій жарт, і я почуваюся дурепою. Але потім він усміхається, підморгує мені й вимовляє:

— Цікаво, а що буде, якщо я скажу всім, що ти моя дівчина? — чим неймовірно бентежить мене. Хоча раніше за собою такого не помічала.