Глава 2

Я ховаюся за колоною, щоб Андрій не помітив мене завчасно. Мені боляче дивитися на те, як він обіймає Тетяну, цілує її то в скроню, то в губи. Ще зовсім недавно я горіла від його ласк і плавився в його руках. А зараз повільно вмираю.

Він знайомить її зі своїми друзями, партнерами. Називає своєю нареченою. Я ж завжди для сторонніх була стажисткою. Молодою, вродливою й перспективною. Але недостатньо хорошою, щоб перевести наші стосунки на офіційний рівень. Хоча тепер я розумію, чому.

Очікування триває цілу вічність. А ще я відчуваю на собі чийсь пильний погляд, але скільки б не намагалася зрозуміти, хто пропалює в мені дірку — виловити його із сотень гостей так і не виходить.

Нарешті Романов виходить на невеличкий подіум, де розташувалися музиканти. Поруч із ним Колесникова зображує скромну усмішку. Усі навколо замовкають, звертають на пару свої погляди. Я роблю глибокий вдих. Ставлю порожній келих на столик. Почуваюся хижаком за мить до нападу.

— Всім доброго вечора, — починає свою промову Романов, а я кривлюсь від його голосу. Солодкого, немов патока.

Я роблю крок уперед, але далеко піти не виходить. Чиїсь сильні руки обвивають мене за талію і притискають спиною до потужного тіла. Першої миті я гублюся, не розумію, що відбувається. Опускаю погляд і натикаюся на ті самі запонки, що відчинили для мене сьогодні двері в ресторан.

— Відпустіть! Що ви собі дозволяєте? — смикаюся я, але безрезультатно. Він сильніший за мене.

— Т-с-с-с, — мого вуха торкається гаряче дихання, шкірою проходять мурашки. У ніс проникають вже знайомі парфуми з нотками свіжості та кори дерева. — На нас дивляться, не привертай зайву увагу, — зі смішком вимовляє чоловік.

— Що вам потрібно? — злісно шиплю я, сама ж очей не можу відірвати від Романова.

Цієї миті він віщає про їхнє з Тетяною неземне кохання, з усіх боків летять спалахи фотокамер, щоб висвітлити момент цієї події. Мені потрібно поспішити, поки не пізно.

— Вирішив не дати тобі накоїти дурниць, — глузливо відповідає чоловік. — А ще запропонувати тобі дещо. Ти ж хочеш помститися Романову, чи не так?

— Що? З чого ви взяли? — гублюся я. Жар пропалює мене зсередини. Раптом це охорона? Мене розкусили? Але як?

— Ти занадто голосно розмовляла телефоном, — поблажливо вимовляє незнайомець.

І цей голос настільки схожий на той інший, з далекого минулого, що на мить я гублюся й застигаю на місці, припиняю чинити опір.

— Заспокоїлась? — запитує чоловік, послаблюючи хватку, й мені нарешті вдається викрутитися в його руках і стати до нього обличчям.

Серце із силою вдаряється об ребра і пропускає удар, коли я натикаюся на глузливий погляд чоловіка. Тому що я не помилилася з власником голосу. Це Артем Полянський. Мій колишній хлопець і мерзотник, яких ще пошукати треба.

Він майже не змінився. Хіба що риси обличчя загострилися і щетина стала густішою. А так у нього як і раніше чорне, як смола, волосся, й очі, як два блакитних кристали. Строгий костюм, біла сорочка, на носі окуляри в чорній оправі. Одяг, як і завжди, зшитий на замовлення. Від нього за версту віє владою і грошима.

У нього широкі плечі, і я більш ніж впевнена, що якщо зазирнути під сорочку, то там, як і раніше, тіло справжнього грецького бога. Я досі пам’ятаю, що в нього шрам під лопаткою праворуч і татуювання від плеча до ліктя. «Щоб не було видно з-під сорочки на переговорах», — відповів він одного разу, коли я поцікавилася, чому не наб’є до самої кисті.

На якийсь час усе навколо перестає мати значення. Замовкають голоси, зникають люди. Перед очима лише обличчя чоловіка, який колись став для мене першим у всьому, і який так жорстоко обійшовся зі мною після. Убив віру в кохання, у чоловіків, розтоптав мою довіру.

Його погляд пронизливий і водночас у ньому читається розум і перевага. Він дивиться на мене, зігнувши брову. Явно насолоджується ефектом.

— А-артем? — проклинаю себе за те, що мій голос тремтить і я заїкаюся. Прочищаю горло, опановую себе. Я вже не та дівчинка, яка божеволіла від нього. — Якого біса ти робиш? — питаю з обуренням.

— Вибачте, а ми хіба знайомі? — хмуриться він, розглядаючи мене з ніг до голови, а потім мружиться, немов намагається згадати.

Я пирхаю у відповідь, не даючи почуттю образи вирватися назовні.

Звичайно, у нього ж після мене табун дівчат був, дивно було думати, що я буду для нього особливою.

Мені тоді дев’ятнадцять було, а йому двадцять три. Я вчилася на другому курсі, а він закінчував магістратуру. Він був мажором на дорогій тачці, але не задавакою, які хизуються достатком батьків. Артем відрізнявся від інших своєю вихованістю, інтелігентністю й гострим розумом. А ще жахливим характером, снобізмом і педантичністю. Але про це я дізналася пізніше.

Половина дівчат університету були таємно закохані в нього, але Артему їхня увага чомусь не подобалася. Він майже ні з ким не спілкувався, у нього був індивідуальний план навчання, він рідко з’являвся на студентських вечірках і тусовках. Він мало кого обдаровував своєю увагою, а я навіть не мріяла опинитися поруч із ним. Дивилася на речі реально, а ще в мене були турботи важливіші, ніж таємно закохуватися в Полянського і брати участь в обговореннях пліток, які кружляли навколо його сім’ї й нього самого.