Глава 1

— Олександро, схаменися поки не пізно, прошу тебе, — з динаміка телефона долинає суворий голос моєї подруги.

— Ти пропонуєш мені залишити все просто так? Заплющити очі на те, що Романов цілий рік водив мене за ніс? Я настільки зла, що, повір, зараз мене ніщо не зупинить, тому залиш свої моралі при собі.

— Заспокойся і не виставляй себе посміховиськом, будь вищою від цих багатих вискочок.

— Я буду спокійною, коли заручини Романова зірвуться і всі навколо дізнаються, який він насправді. І повір, у цей момент найменше я думаю про свою репутацію.

Я швидко підіймаюся на ґанок, в одній руці стискаю клатч, у другій — телефон. З ресторану чути музику, тут усе дорого і з розмахом. На стоянці автомобілі класу люкс. Звичайно, адже сьогодні про заручини оголосять найкращий адвокат столиці й дочка губернатора. Мене ж у список запрошених не внесли.

Яка прикрість.

Я простий помічник адвоката, а ще надаю безплатні юридичні консультації в рамках державної програми. Але небажаний гість я тут не через відсутність мільйонів на банківському рахунку, ні, усе набагато простіше: я вже рік як у стосунках із тим самим адвокатом, який збирається укласти щасливий шлюб із дочкою губернатора, і я поняття не мала, що я в нього не одна.

— Що ти очікуєш від мене почути? — запитав Андрій, коли два тижні тому все розкрилося. — Шлюб із Колесниковою відкриє мені нові перспективи, я не збираюся розривати заручини.

Ось так жорстко він опустив мене з небес на землю лише своїми словами.

— Але як же я?

Усе розгорталося немов у дешевій мелодрамі: сварка, сльози, навіть розбита чашка була. І я не вірила, що це відбувається зі мною. Вдруге у житті закохалася до нестями в чоловіка, і знову він тицяє мене носом у різницю між нашими соціальними статусами.

— А що ти? Між нами нічого не зміниться. Нам добре разом, то навіщо все ускладнювати?

— Ти пропонуєш мені стати твоєю коханкою?

— Люба, ти вже нею стала, — з посмішкою сказав він, після чого я виставила його за двері, а потім проплакала всю ніч.

Усе моє жіноче нутро жадало помсти, тому я тут.

— Ліно, мені час, — прощаюся з подругою і тягнуся до дверей, але чиясь рука мене випереджає.

У полі зору з’являється білий манжет із платиновими запонками, довгі пальці охоплюють позолочену ручку й відчиняють переді мною двері.

— Прошу, — лунає над вухом низький хрипкий голос.

— Дякую, — не підіймаючи погляду на чоловіка, проходжу у фоє й на ходу розстібаю ґудзики пальто.

На мені сукня червоного кольору. Довга, обтягує широкі стегна і стрункі ноги. Я знаю, що маю гарний вигляд навіть незважаючи на те, що мій сьогоднішній гардероб коштує менше, ніж туфлі будь-кого з гостей.

Я залишаю пальто в роздягальні й прямую в зал і, здавалося б, я все прорахувала, продумала до дрібниць, але ось те, що всередину можна буде потрапити тільки за запрошенням — абсолютно не врахувала. Тому завмираю перед охоронцем, що тримає в руці список запрошених, і намагаюся зрозуміти, що робити далі.

— Ваше запрошення, будь ласка, — дивиться на мене чіпким поглядом, немов уже здогадався, що я тут зайва.

— Хвилинку, — усміхаюся лише губами й вдаю, що шукаю клятий клаптик паперу в сумочці. — Ох, невже вдома забула? — зітхаю я, й цієї миті на мій поперек лягає чиясь гаряча долоня.

— Дама зі мною, — чоловік простягає «перепустку» охоронцю, я ж кидаю в його бік переможний погляд.

Залишилося зовсім трішки, і спокійне життя Романова закінчиться. За доньку тато-губернатор повинен помститися. Після такого скандалу з Андрієм жодна людина, яка себе поважає, не захоче мати справ.

— Проходьте, — пропускають нас, і я видихаю від полегшення.

Рука чоловіка нікуди не зникає. Парфуми з нотками кори проникають у ніздрі й паморочать голову. Але я занадто занурена у свої емоції, щоб звернути увагу на чоловіка поруч. Усе, що я бачу — начищені до блиску туфлі й чорні брюки.

— Дякую за допомогу, — прискорюю крок і лину туди, де лунає музика.

У залі повно народу. Майже всі тут медійні особистості. Чиновники, бізнесмени, зірки. У таких тусовках я завжди почуваюся незатишно, хоч і прагнула в них потрапити.

Я беру з таці келих шампанського, холодними пальцями стискаю скляну ніжку й намагаюся злитися з натовпом. Проходжу вздовж фуршетних столів, а сама вишукую поглядом того, з ким ще зовсім недавно планувала спільне життя.

З Романовим ми познайомилися в залі засідань. Він був на боці захисту, я — обвинувачення. Моєю клієнткою була звичайна хатня робітниця, його — гендиректор текстильної фабрики. Ми зчепилися з ним, немов двоє пітбулів, я відстоювала честь дівчини, він — добропорядність чоловіка. Я програла справу, адже сили були нерівними. Зрівнятися із самим Романовим не зміг би навіть досвідчений адвокат.

Я йшла із зали суду, проклинаючи корупцію й багатіїв, яким закон не писаний. Андрій наздогнав мене вже біля виходу й запросив випити з ним чашку кави. Він захопився моїм професіоналізмом і гострим розумом, засипав компліментами й моя оборона дала тріщину. Адже не кожен день на тебе звертає увагу відомий у всіх колах юрист. І не як на жінку, а як на фахівця у своїй сфері.