Розділ сьомий

Олександра

Наступні два дні я провела з документами. Готувала всі матеріали, які обіцяла Лісовському, продумувала нюанси свого листа і відчайдушно намагалась нічого не забути, не переплутати і в жодному разі не зіпсувати. Я ж добре знала важливість цієї співпраці, тож приділяла кожному нюансу максимальну увагу.

Дем’ян здебільшого намагався не заважати, хоча виходило в нього не завжди. Сьогодні, наприклад, він розлігся у мене на ліжку, доки я сиділа за столом і працювала, і гортав якусь з моїх книг, яку поцупив з полиці.

Я ж робила вигляд, що зовсім не звертаю на нього увагу. І він мене анітрохи не цікавить. Особливо смужка голої шкіри, що виднілась через те, як підступно задерся його светр.

Ця вдавана байдужість давалась важко. Так і хотілось повести очима вбік, подивитись, що він там з таким надзвичайним захопленням гортає. А ще… Ні, звісно, смужка оголеної шкіри, що виднілась з-під футболки, яка випадково – я сподівалась! – задерлась, мене зовсім не цікавила. Яка мені різниця, чи підтягнутий у Княженка торс! Я що, торсів в своєму житті не бачила? І засмага його не викликає у мене жодного, жоднісінького захоплення…

– Може, я зніму цю футболку? – поцікавився уїдливо Дем’ян. – Бо ти так позираєш, що, напевне, треба задовольнити твій інтерес…

Я густо зашарілась. Паразит!..

– Це я просто думаю, з якою швидкістю мій брат витягне тебе з мого ліжка і надає по шиї, якщо зайде і побачить в такому непристойному вигляді, – все ж знайшла в собі сили для саркастичної відповіді. – Якщо ти знімеш футболку, то полегшиш мені розрахунки! Я знаю, що в такому випадку це буде дуже, дуже прудко…

– Ну-ну, не треба, твій брат по дівчатах, він одружений, я це добре пам’ятаю. Думаю, в сімействі Ладорських мій торс хвилює тільки тебе.

– Він мене не хвилює. Він мене бісить.

– Бісить тим, що не можеш торкнутися?

– Бісить тим, що причеплений до твого тіла.

– Воно занадто ідеальне? – пограв бровами Княженко.

Розмова уже стала достатньо абсурдною, щоб я заспокоїлась та зміряла його оцінюючим поглядом.

– Ну, непогане, звісно, – промовила трішки зверхньо, – і є на що подивитись. Але… Занадто довгий язик до нього причеплений.

– Дівчата зазвичай не жаліються, – підморгнув мені Дем’ян.

– Так? Напевне, вони просто не слухають, що ти там торохкотиш, – я знизала плечима, показуючи, що не дозволю потягнути розмову в сторону мені не надто комфортну. – І взагалі, досить патякати, вибирайся з ліжка, нам пора.

– Куди?

– Мирон зараз приїде з Катею. Хочу їх зустріти. І представити тебе заодно, хоча Катю ти знаєш. А то як же ж це, ще влаштуєш сцену ревнощів, не впізнавши, що то мій брат.

Дем’ян закотив очі.

– Знов будеш згадувати? Ну помилився я тоді, і що?

– Нічого, але познайомитись треба все одно.

Він підкорився, вибрався з мого ліжка, звісно, навіть не подумавши поправити покривало, яке збилось через те, що він вже аж надто на ньому розвалився, та побрів слідом за мною. Дорогою ми взялися за руки; я спіймала на собі сердитий погляд Лізбет, що продовжувала сподіватись на стосунки з Княженком.

Що ж, головна її суперниця – не я, а вона сама. Бо, здається, Ліза нав’язувалась так активно, що Дем’ян навіть дивитись в її бік перестав.

Але думати я мала зараз не про це. Ми вийшли на вулицю, і я мало не застрибала на місці, визираючи братову машину. Скучила! Ми вже купу часу не бачились з Мироном, а я звикла, що ми щодня разом.

– Слухай, – Дем’ян торкнувся мого ліктя, – є дещо важливе…

– М?

– Я думаю, твоєму братові теж не варто знати всієї правди, – прошепотів він. – Ну, подумай сама. Його сестра – чиясь фіктивна дівчина… Можливо, його це засмутить. А раптом засмутить настільки, що він надумає поділитись цією інформацією з кимось ще? Зокрема, з твоїми батьками. Намагатиметься вирвати тебе з моїх лап.

Щось мені підказувало, що навіть якби Миронові захотілось комусь розповісти про те, що у нас з Дем’яном фіктивні стосунки, мама і тато були б останніми людьми, з ким би він цим поділився. Їх стосунки і раніше лишали бажати кращого, а зараз – взагалі нема про що говорити, жах просто.

Тож я збиралась сказати Дем’янові про це. А ще – розповісти, що вже зізналась Каті в тому, як все було насправді.

А Катя точно сказала своєму коханому чоловікові, моєму братові…

Однак почувся шелест коліс, я побачила знайому машину – машину Мирона, – і зізнаватись уже було зовсім пізно. Ще й Дем’ян нахилився до мене і пошепки спитав:

– Домовились?

Я осміхнулась.

Здається, це буде дуже веселе знайомство.

Миронова автівка під’їхала прямісінько до ганку гуртожитку і загальмувала. Я вже нетерпляче тупцяла на порозі, і варто було дверцятам машини відчинитися, з радісним скриком помчала вперед. Я не знала, кого обіймати в першу чергу, Катю чи Мирона, але вони вирішили мою проблему самотужки, вийшовши з авто і ставши поруч. Тож я повисла на двох водночас, мало не роздавивши в своїх обіймах.