Розділ п'ятий

Олександра

Я була щаслива переступити поріг рідного університету. Майже пританцьовувала, коли ми з Дем’яном спинились перед гуртожитком, і я притиснула свою електронну картку до дверей.

З батьками домовитись виявилось не так просто, як думали ми з Дем’яном. Мої прекрасні, неймовірні і дуже порядні – такі, що аж від слова «зовсім ні», – мама й тато довго супились, намагаючись втямити, в чому саме я зриваю їх підступні плани на майбутнє, і зрештою все-таки здалися, вирішивши, що далеко я від них точно не втечу.

Контракт-то у їхніх руках.

Отож я, поневолена на думку мами й тата, але набагато вільніша насправді, тепер з чистим серцем заходила до своєї «альма матер» і вдихала університетське повітря, яке пахло свободою, чистотою і абсолютною відсутністю бегемотів на горизонті.

Навіть якщо двох викладачів, причому не найхудіших, нашого універу докупи скласти, одного Белзецького не вийде.

Електронний замок спрацював з тихим клацанням. Я пройшла всередину, Дем’ян, навантажений валізами, і своїми, і моїми, пішов слідом. Власне, я пропонувала забрати свої речі, але ж ні, Княженко вирішив показати, що він джентльмен, і обіцяв своєму дідові, що про мене турбуватиметься.

Тож, завдяки цій нехитрій клятві, даній Остапові Семеновичу, Дем’ян тепер вважав своїм обов’язком висмикувати з моїх рук все важке.

Приємно!

Далі йшов турнікет. Я притиснула картку ще раз, прослизнула всередину і запізно згадала, що не попередила Дем’яна про підступ цієї системи.

– Хей! – почулось обурене за спиною. – Ой! Сашка! Воно б’ється!

Я повернулась назад, звісилась через турнікет і кивнула на сканер.

– Картку свою притисни.

– Вона десь у валізі. Дай свою, я пройду всередину, не хочу тут нічого шукати, – скривився Дем’ян.

Передати маленький шматочок пластику не було проблемою. Але ж місцеве програмне забезпечення так не працює.

– Не вийде, – не надто засмучено повідомила я. – Тому що я тільки-но увійшла, а двічі ввійти не вийде. Тут сканери стоять. І скажи «дякую», що ще розпізнавання обличь працює через раз, інакше взагалі б перевіряло все на світі.

– Форт неприступний, а не навчальний заклад, – закотив очі Дем’ян. – Вам тут навчатись взагалі не страшно? Те не можна, се не можна…

– Ми всі люди звичні. Крім того, це система безпеки. Зате ніхто сторонній не лізе. І охорона тут класна… Знаєш, тут багато дітей багатих батьків.

– Я помітив.

– А це не тільки привілеї, а й небезпеки. З одного боку, хтозна, чи не захоче хтось помститись батькам, викрасти дитину чи щось таке, – пояснила я. – З іншого, ну, це ж мажорчики, як ти сам кажеш. Є спокійні і порядні, а є такі, що йой.

– Це ти про себе розповідаєш?

– В тій частині, де про спокійну і порядну, про себе, – запевнила його я. – А там, де йой, це тобі краще однокровного брата спитати, що він тут виробляв і за що вилетів з універу.

– Поняття не маю. Нахамив комусь?

– Бризнув апельсиновим сором в обличчя дівчині і зачинив її у бункері.

Дем’ян відкрив свою валізу, неохоче, повільно перебрав документи, нарешті добув потрібну картку та притиснув її до турнікета. Проскочив всередину і тільки тоді виявив, що речі лишив зовні.

– Дідько! Аби тебе перевернуло та й гепнуло! – вилаявся він і взявся, прикладаючи картку до сканеру то з одного боку, то з іншого, виходити по речі і повертатись з ними. – Тут що, є бункер? І обливатись соком під забороною?

– Ну, якщо ти обляпаєш кого-небудь здорового, то максимум штраф впаяють. Не фінансовий, в балах виражається, – пояснила я. – Але у Соньки страшенна алергія, і в неї був анафілактичний шок. Добре, що вчасно розпізнали і вкололи ліки, того обійшлось без біди.

Дем’ян миттю став серйозним. Здається, згадка про Валєрчика його засмутила, тож він навіть не сперечався, коли я запропонувала спочатку закинути мої речі, а тоді йти шукати кімнату хлопця. Всередину заходити не став, я пішла сама – і одразу ж за це поплатилась. Бо, ясна річ, Княженко не простояв один навіть дві секунди.

– Привіт! – провуркотіла Єлизавета, дівчина на курс молодше. – Ти тут новенький? А мене звати Лізбет…

Лізкою тебе звати, зараза білява. От при всіх недоліках моєї мами, права вона була, коли сказала, що в гуртожитку на Дем’яна вішатимуться всі підряд, і буде дуже важливо утримати його від дурощів. Звісно, ми домовились прикидатись парочкою, але ж хтозна, може, він накине оком на якусь з цих дівчат, і що я тоді робитиму взагалі?!

– Дем’ян, – простягнув руку він для рукостискання.

Двері я не зачинила до кінця, тож було видно, як Ліза, нічого не соромлячись, майже впритул підступила до Дем’яна і виставила вперед груди, демонструючи глибоченний виріз блузки.

– Так приємно, – проговорила вона хрипким, звабливим голосом, – зустріти достойного самотнього красеня на території цього університету…

Самотнього, еге ж. Та Ліза плювати хотіла, зайнятий той Дем’ян чи ні. Просто вішалась, та й усе! А він зараз що, відповість їй взаємністю?!