3 (5)

– Яку? – я відчула, що серце гулко стукотить у мене в грудях.

Чомусь його погляд видався мені небезпечним. Сподіваюсь, цей чоловік не збирається пропонувати нічого непристойного…

Звісно, він набагато старший за мене, а ще – одружений. Проте Белзецькому це не заважало. Зі своєю колишньою дружиною він розбігся, здається, кілька тижнів тому, а батьки вже мене йому сватають. Явно ж накинув оком раніше.

– Ваші батьки жодним чином не будуть дотичними до нашої співпраці, – оголосив тим часом свою умову Лісовський. – Навіть крок не зроблять у цей бік. Ні юридично, ні фінансово, ні навіть порадами не впливатимуть на розвиток проекту. Інакше я не готовий давати вам свої гроші.

Я завмерла і здивовано заморгала. Він серйозно мені це пропонує? І…

Ну, це справді було краще, аніж те, що я собі навигадувала.

– О, – мені знадобився час, щоб взяти себе в руки і ввічливо посміхнутись. Навигадувала собі вже стільки, що й на вуха не натягнеш! А його умови виявились досить мирними. – Мені потрібно буде подумати. Це ж можна?

– Звісно.

– А мова йде про всю мою родину? Бабуся, брат…

– У мене нема претензій до сім’ї Ладорських, і я дуже сподіваюсь досить чітко пояснити голові вашої родини, пані Галині, що співпраця з нею мене досі цікавить. Але я не хочу мати справи ані з Іриною, ані з Валентином. Не після того, як вони намагались нечесними методами обійти мене у тендері.

Я зашарілась.

Батьки вже й тут встигли відзначитись!

– Пробачте, я… мені не було про це відомо.

– Нема за що вибачатись, Олександро. Діти не відповідають за вчинки батьків, – знизав плечима Лісовський. –  Тим паче, попри відверто рейдерські методи перехоплення ініціативи, вони не мали успіху, і тендер мій.

– Дуже рада це чути.

– Вони ваші батьки.

– Так, і це дозволило мені на власній шкірі відчути… Відверто рейдерські методи. Ну, тільки тут мова не про ініціативу, а про дещо інше.

– Зрозумів, – Платон осміхнувся. – Мета змінюється, а методи ні. Що ж, в такому випадку, подумайте над умовами і зв’яжіться зі мною, – він простягнув візитку, і я вдячно взяла картку зі сріблястим тисненням до рук. – Більше не крастиму ваш час, бо Дем’ян зараз спопелить мене поглядом.

Княженко і справді виглядав невдоволеним. Коли Лісовський відійшов вбік, а Дем’ян повернувся, він вручив мені напій – щось блакитне і дуже дивне на вигляд, – так, ніби це була мітка смерті на піратському кораблі.

– Що це таке? – кивнула я на склянку. – І чому ти такий лютий?

– Коктейль. Безалкогольний, синє – то якийсь сиропчик. На смак лохину нагадує, – пояснив Дем’ян, я тільки після цього я обережно зробила ковток.

Не збрехав. Справді, солодкий фруктовий смак і ніякої отрути. Ненавиджу спиртне, від одного запаху гидко.

– І мені не надто подобається, що моя дівчина…

– Фіктивна.

– Ага. Так довго воркувала з Лісовським.

– Ми справи обговорювали, і він одружений. – нагадала я. – Нічого такого, між іншим, не пропонував, так що нема чого сичати! Просто поставив умову, яку я маю виконати, щоб він допомагав мені з проектом. Тобі дуже сподобається!

– Ну-ну?

– Не мати справи з моїми батьками.

Дем’ян не стримав усмішки.

– Ти права, – заявив він, закотивши очі. – Це справді… Дуже цікаво. Я здивований, що твої батьки вмудрились напаскудити і тут. Є взагалі люди, яким вони ще не встигли обриднути і застрягнути в горлі гірше за гірку редьку? А то кого не спитаєш…

– Припини! – роздратовано обірвала його я. – Так, вони не ідеальні, до рани краще не прикладувати, бо отруїшся. Але ми не в тому місці, де це справді треба обговорювати. Ходімо краще обирати, який саме лот ти купуватимеш, щоб витратити на благодійність ті гроші, що дав дідусь, і бути на гарному рахунку у місцевих.

Дем’ян скривився.

– Це обов’язково? – спитав він. – А той фонд хоч надійний? Воно не осяде в кишені Лісовського?

– Не осяде, – я штурхнула його в плече. – Ходімо. І нема чого нити. Це тепер твої професійні обов’язки як мільярдерського онука і спадкоємця.

Він закотив очі, але підкорився.

Що ж, можливо, одного разу навіть вдасться з нього щось пристойне виховати…

Але, сподіваюсь, цим займатиметься хтось інший. Не я.