3 (4)

Костюм ми обрали Дем’янові дуже легко. Я не могла не помітити, як гарно на ньому сиділо все, що приносила консультантка. Мов влите. Княженко мав ідеальну фігуру.

Мені дуже хотілось його, такого ідеального, покусати. Можливо, щоб покарати. А може, і просто грайливо, розважаючись.

Так чи інакше, справи ми вирішили легко та просто. Дем’ян поцікавився, чи не потрібно мені до салону, щоб навести красу, проте я відповіла, що зроблю макіяж самотужки.

Ненавиджу, коли мене хтось торкається, і всі ці процедури, від яких неймовірне задоволення отримувала моя мама, у мене викликали тільки бридливість і огиду.

День минув спокійно. Ми з Княженком посиділи у кафе, обговорили деякі питання, домовились про те, що робитимемо далі.

Потім він спитав мене про сукню. Разів зо десять.

Я вперто відповідала, що не збираюсь показуватись своєму горе-принцові, доки не настане та сама дата.

Перевдягатись він відвіз мене не додому, а до свого діда. Власне, будинок Княженка-старшого, де тепер мешкав і Дем’ян, виявився скромнішим за той, що належав моїм батькам, і я б не сказала, що це недолік. Радше та сама помірність, якої так не вистачало мамі і татові. Адже нащо кільком людям така площа, що в будинку можна у футбол грати?

Нарешті прийшов час виходити. Я визирнула з кімнати, розправила свою сукню і повільно, максимально граційно рушила донизу сходами, знаючи, що Дем’ян вже чекає на мене.

Це виглядало, мов сцена з фільму. Я зважувала кожний свій крок, спускаючись донизу, і крокувала, наче та пава, горда та ошатна. Сукня лежала на мені просто неймовірно, я це знала і могла сповна насолоджуватись тим, що приваблива.

А ще мені хотілось вразити Дем’яна. Не знаю, звідки взялось таке бажання. Можливо, я згадала, як він дивився на мене закоханими очима, і захотіла, аби це повторилось.

Як три роки тому…

Тоді все було значно простішим.

Я зробила ще кілька кроків вниз, подивилась Княженкові в очі і побачила у нього на вустах паскудну знущальну посмішку.

– Ти вирішила, що треба підтвердити, що ти принцеска, так? – поцікавився він, роздивляючись мене.

Очі горіли голодом.

Сподобалось, отже.

– Власне, я б надягла щось інакше – наприклад, криваве, аби можна було легко приховувати сліди злочину, або чорне, аби підходити твоїй похмурості, але цю сукню ти сам для мене обрав, хіба ні? Тож нема чого розповідати, що принцеску тут бачити хочу я, а не ти. Тобі, до речі, личить.

Темно-синій костюм і ніжна, небесного кольору сорочка і справді Дем’янові дуже пасували.

Як на зло.

– Для принцеси, Ладорська, ти надто язиката, – закотив очі Дем’ян. – Ходімо. Сьогодні маємо бути на тому заході ідеальною парою. Я навіть маю кількадесят тисяч від діда, які маю там витратити і купити якусь мазанину.

– Це називається сучасне мистецтво.

– Мистецтво бути ідіотами, які готові вкладати купу бабла у те, що навіть яйця виїденого не варте? Ну, якщо так, то тоді справді. Треба бути митцем.

Я не стала переконувати його у протилежному, легко знизала плечима. Мені ще зустріч треба перенести гідно.

…Дісталися ми без пригод. Щоправда, на вході на мене якось дивно подивились, коли почули прізвище, але як Дем’янову «плюс один» пропустили, нічого не сказавши.

Виглядало це, як поганий знак. Дуже поганий. Проте я змусила себе не нервувати на рівному місці.

Сукня справді викликала фурор. Дем’ян не прогадав, на мене озирались, пожирали голодними очима, хтось просто робив культурні компліменти, хтось ніби з’їсти намагався.

Такі собі відчуття, якщо чесно.

Я посміхалась направо і наліво, аж доки ми не дістались до господарів свята. Поліна та Платон Лісовські привітали нас ввічливими рукостисканнями. Уже за мить, щоправда, жінка когось помітила і, вибачившись, відійшла вбік. Дем’ян же, подивившись на склянку соку в руках Лісовського, згадав, що і нам було б непогано щось випити, і відійшов за напоями.

Це була можливість поговорити з Платоном про роботу. Я всміхнулась та сказала:

– Знаю, що вечірка не передбачає розмови про справи, проте я маю проект, який, можливо, був би вам цікавим… Дозволите розповісти?

– Ви, я бачу, наполегливі, як і всі у вашій родині, – гмикнув Лісовський. – Гаразд, я вислухаю.

Я спробувала проігнорувати його скептицизм. Розказала про свій проект, пов’язаний з повторною переробкою, окреслила сфери, в яких ми могли б бути одне одному корисні. Відчувала себе, щоправда, дивно. Він дорослий чоловік, бізнесмен, а я – дівчисько, яке щось пропонує. Та все ж… Я сподівалась, що матиму принаймні якісь шанси.

– Співпрацювати з вами, Олександро, ми б могли, – зазначив Платон, уважно вдивляючись в моє обличчя. – Але я матиму одну умову.