3 (2)

Дорогою до торгового центру ми майже не розмовляли, але в кафе, коли я попивала свою холодну каву з апельсиновим соком, а Дем’ян занадто обурено буркотів, що я збоченка, якщо готова зробити принаймні ковток такої гидоти, не стрималась і поцікавилась:

– Якщо я тобі так сильно не подобаюсь, то чому ти не вирішив домовитись з якоюсь більш приємною тобі дівчиною? Ти не думай, я не кручу носом, просто щось мені раптом стало дуже сильно цікаво, чому саме я заслужила на таку велику честь.

– Я тебе принаймні знаю, – чесно відповів Дем’ян. – На відміну від цього кола видатних задертоносих паскуд.

– Не всі багаті люди – такі погані. Інакше чому ти взагалі погодився прийняти спадок свого діда? Він, напевне, теж козел?

Дем’ян наїжачився і зиркнув на мене, мов хотів на місці поглядом спопелити.

– Не смій так про нього говорити, – заявив мені Княженко. – Інакше про всі домовленості можемо забути одразу.

– Гаразд-гаразд, – я примирливо підняла руки догори. – не говоритиму. Хоча здивована, що ти до нього так ставишся. Я пам’ятаю, три роки тому ти кляв сім’ю свого батька.

– Неправда. Я кляв свого батька, якого ніколи не знав, тому що він козел. Кинув маму вагітною, тицьнувши кілька купюр на аборт, і втік, задоволений. Дід навіть не був в курсі, що його синочок, потвора безмозка, зачав десь на стороні дитину. Я вже мовчу про те, що ми з Валєрчиком одного віку, отже, оце недолуге, татусь, навіть в часі це все не розніс. Може… А, тьху. Мама не знала, що він жонатий, здогадалась, коли втік, і ніколи його не шукала. З дідом ми зіткнулись випадково, коли він прийшов вирішувати проблеми, яких наробив Валєрчик.

Однокровного брата Дем’яна я знала, на жаль, дуже добре. Навчались на одному курсі, він був у групі Каті та Соні, моїх близьких подруг. Нашого віку, але потвора така, що треба пошукати. З нашого універу його викинули ще у перший рік. За те, що спеціально спровокував у Соні алергічний набряк, ще й зачинив її, фактично відрізавши від медичної допомоги. Пощастило, врятували…

Що ще Валєрчик встиг накоїти, мені було невідомо, проте ясно, що нічого доброго.

– Познайомились, і він запропонував прийняти його прізвище, сказав, що з мене спадкоємець вийде кращий. Ну, але треба навчатись, готуватись до майбутньої ролі і таке інше. Я ж не дурень. Погодився, ясна річ.

Так, від подібних пропозицій не відмовляються.

– А твоя мама? Вітчим?.. Не образились?

– На що? На те, що у мене тепер краще життя, ніж було, і у них заодно теж? – здивувався Дем’ян. – Чекай, ти думаєш, що мій дід – придурок, який змусив мене відмовитись від минулого?.. Я б на таке ніколи не погодився! Звісно ж, ні. Те, що я навчатимусь в іншому місці і трохи пожив у діда, не змінює того, що я люблю свою маму.

Я зітхнула. Так, неправильно все сприйняла, але ж… Хто міг подумати, що Княженко – адекватніший за моїх батьків.

– Так що у нас все добре, – додав хлопець. – І я дуже сподіваюсь, що ти, моя вигадана «наречена», в принципі не познайомишся з моїми батьками, бо їм не треба цього всього знати. Домовились?

– Ага, – кивнула я. – Без проблем. Хотіла б я сказати, що і моїм батькам не треба цього всього знати, проте вони – головна причина того, що я в принципі у це влізаю.

– Що поробиш. Є певні недоліки в того, щоб бути багатими.

– Є таке. Тож пішли, дізнаватимешся, які у багатства є інші недоліки. Нам ще тобі костюм обирати. І сукню мені. Причому почати треба саме з сукні.

– Це чому?..

– Тому що на тобі будь-які штани сидітимуть нормально, і це простіше – підкоригувати відтінок краватки…

– Я не носитиму краватку!

– Окей. Підкоригувати відтінок твого метелика, – підморгнула я Дем’янові. – Якщо тобі подобається душитися, то хто ж заперечуватиме…

– Я це знаряддя для тортур не обиратиму, – пробурчав він. – І не одягатиму. Зробиш так, щоб мені можна було без краватки, ясно?!

– Так-так, постав мені ще тут умови, геній фешну та людина, що ідеально орієнтується в дрес-коді, – я закотила очі. – Ходімо. У тебе є унікальний шанс самому обрати для мене сукню.

Дем’ян не сперечався.

В торговому центрі ми зайшли в кілька магазинів, зупинились біля одного з дизайнерських бутиків. Я зиркнула на вітрину, зітхнула і думала повернути вбік, але Дем’ян притримав мене за руку.

– Чекай. Я вже знаю, в чому хочу тебе бачити, – заявив він.

– Та ти можеш знати що завгодно, обиратиму одяг я собі все одно самотужки, – фиркнула я. – Плачу ж за нього я.

Та в очах Дем’яна спалахнула якась особлива впертість.

– Я куплю тобі сукню сам. Якщо ти надягнеш те, що я оберу.