Розділ третій

Олександра

Дем’ян заїхав за мною о дев’ятій ранку і стояв біля своєї автівки з таким виглядом, ніби зробив найбільший злочин на світі, розбудивши мене у вихідний раніше, самовдоволений та усміхнений. Коли я вийшла на вулицю, він зміряв мене уважним поглядом та поцікавився:

– Принцеса Ладорська не виспались?

– Нашу Високість розбудили о шостій ранку, щоб, коли б ти там не приїхав, була вже вмита, нафарбована і накручена, – буркнула я. – Можеш не переживати. Ти не спаскудиш мені життя більше, аніж мої батьки, у них багаторічний досвід «як бути найгіршою скабкою в дупі». Просто раніше не в моїй.

– Який кошмар. Твоя Високість знає такі погані слова?

Він обійшов машину і відкрив дверцята, мов справжній джентльмен. Я відповіла йому майже отруйною усмішкою, сіла всередину, закинула ногу на ногу.

Коротенька спідниця поповзла трохи вище, аніж планувалось. Дем’ян виразно скосив погляд шматок оголеної шкіри, ковтнув слину та зазначив:

– Пристойні дівчатка таке не носять.

– Так? А мені здавалось, навпаки, я в цій спідниці, як першокурсниця. Між іншим, я завжди навчалась на відмінно, – відповіла я, ласкаво усміхаючись. – І я подумала, знаєш, що придбаю собі сукню, коли ми підбиратимемо тобі вбрання.

Дем’ян зачинив дверцята, ляснувши ними гучніше, аніж було б варто, обійшов автівку і зайняв водійське сидіння.

– Ти гарно кермуєш? – поцікавилась я.

– Краще, аніж біляві мажори, до яких в машину ти звикла стрибати, принцеско.

– Так-так, я пам’ятаю, що постать мого брата зводить тебе з розуму, і від однієї думки про нього ти просто навіснієш, – я солодко усміхнулась. – Але ти не переживай. Я тебе з ним познайомлю, в тебе з’явиться ще більше приводів для заздрощів.

– Це б то наприклад?

– Катю пам’ятаєш?

– Гільчук? Єдину твою адекватну подружку? – вигнув брови Дем’ян. – Пам’ятаю. Поняття не маю, як бідна дівчина з глузду не з’їхала в компанії тих багатих дурнів, якими ти себе оточувала.

– А Катюша тепер Ладорська, – задоволено повідомила я. – Це ти її на фотці бачив.

Дем’ян аж поперхнувся від несподіванки.

– Ото вже, – буркнув він. – Єдина нормальна дівчина, і що вона в твоєму братові знайшла…

– А ти що в мені знайшов три роки тому?

– Дуже довгий язик і дуже гострі зуби. У вас це сімейне? – вигнув брови Дем’ян. – Тоді співчуваю Катерині. Хоча, може, їй подобається, – він завів авто. – Врахуй, що я не збираюсь спонсорувати твою нову сукню. Така багата родина, як Ладорські, сама може дати доньці достатньо грошей.

– Не переживай. Я вже попередила батьків, що мені потрібна нова сукня, і вони готові за це заплатити. Вони вважають, що втратять значно менше, аніж отримають, якщо я зможу все-таки тебе звабити, і вони отримають контракти від Княженка.

Дем’ян завів машину.

– Вони в тебе якісь геть дурні, – презирливо фиркнув він. – Невже невтямки, що навіть якби ти справді мала зі мною стосунки, і тут було видатне щире кохання, мій дідусь не слухатиме кожну мою забаганку?.. Він розумний мужик, і якщо я йому влаштую істерику типу «моїй нареченій дуже треба»… Він скаже, що я дурень і не ціную свою справу. Та й нащо тобі це робити? Ну, змушувати мене штовхати діда до такого?

– Батьки вважають, що я достатньо сильно змотивована. Навчання, проект, спадок.

– Я ж кажу, мізків нуль. От дивись, ти, наприклад, моя наречена чи просто дівчина. У мене скажено багатий дід. Що простіше, попросити його вкластись у твій проект та оплатити навчання… Чи у багатомільйонний контракт з двома аферистами, тобто, твоїми батьками? Як розумна людина, він просто перекупить тебе, та й усе. Правильно вкладе гроші. Вірністю родині тут і не пахне, інакше не було б цього дурнуватого шантажу… вони не усвідомлюють, чи як?

– Не усвідомлюють, – спокійно підтвердила я. – Вважають, що я так не вчиню. Можливо, навіть не розглядають подібний варіант. Крім того, вони думають, що найрозумніші.

– Передай їм, що вони дуже сильно помиляються, – розреготався Дем’ян. – Занадто сильно, я б сказав! Гаразд… Їдьмо?

– Їдьмо. У тебе є побажання щодо вигляду і магазинів?

– Щось, що буде підходити до цього заходу, і так, аби ми пошвидше з усім розплювались, – він закотив очі. – Ненавиджу всю оцю дурню.

– Ти ж розумієш, що зараз це була червона ганчірка для бика? І мені дуже хочеться протягнути тебе по всіх магазинах Києва?

– Ти ж розумієш, що я можу знайти собі іншу помічницю, а ти щойно назвала себе коровою? Бо самка бика це…

– У корови теж є ріжки, і вони можуть добряче штурхнути тебе під зад, ага, – я навіть не образилась, навпаки, усміхнулась весело. – А ще розумію, що я тобі теж потрібна. Напевне, інші дівчата були не надто придатні для того, щоб домовлятись… Але то таке, – я йому підморгнула. – Поїхали. І якщо ти купиш мені кави, можеш вблагати. Тоді знайдемо тобі костюм за півгодини, не більше.

Дем’ян щось пробурчав, і я не сумнівалась: хабар у вигляді кави таки отримаю.